Водяник

     Дух лісу розчинився в сутінках лісових рослин, і Гон Шен тепер один ішов поміж високих дерев, розглядаючи мапу яку йому подарував брат. Кольорові дороги були розчинені невідомими шляхами. Куди вони всі ведуть? Та чи приведуть його?

     Почувши шум річки, Гон Шен сховав карту і вибіг на берег. У чорному плесі водойми відзеркалювались жовті гілки дерев, а великі хвилі накривали пірʼя сойки, що те аж зникало під водою, а тоді знову виринало вже не взмозі піддатись тендітним вітрам і полетіти у світ.

     Гон Шен поглянув на берег вздовж річки: вода вимивала піщані схили, вдаряючись сильними хвилями від засохлі корні, що стирчали ніби пазурі строкатих монстрів.

     — Водянику! — відчуваючи трепет в ногах, розтягуючи слово, прокричав Гон Шен. — Водянику!

     Та відповіді не було. Бурхливі води розбивали берег і безжально топили тоненький верес. Гон Шен зробив крок вперед, щоб покликати ще раз, але оступився і звалився у воду.

     Вода накривала його з головою, лиш іноді випускала, даруючи кожен ковток повітря як останній; несла вперед бурхливим маршем високих хвиль. Гон Шен намагався вхопитись за корні, що чорними руками тягнулися до нього, але руки були заслабкі; плутались в густому очереті. Гон Шен намагався втриматись за якийсь з них, але течія несла його відриваючи від трави.

     Над ним проносилося синє небо. Без жодної хмаринки воно супроводжувало його тернистий шлях. Гон Шен ще раз винирнув за повітрям, і вода його проковтнула.

     Вітер здував з його обличчя мокрий слід річки, ворушачи його тендітне волосся, шепочучи щось на вушко. Так мелодійно, і так чарівно було Гон Шену, але ось він відчув як вода торкнулася його ніг, і мурашині лапки пронеслись швидкою ходою.

     — Гон Шене…

     Гон Шен підвів голову і відскочив, побачивши перед собою блакитну постать, що переливалися сама в собі водою, і та ніяк не витікала.

     — Чи маришся мені, чи ти насправді?

     — Ти шукав дух води? Так от я господар річок і озер. Врятував тебе від погибелі.

     — Дух лісу благав допомогти, все в лісі сохне.

     — Хіба порятунок твій — не послуга тобі? Я врятував тебе, а ти знову просиш так і не подякувавши! Не бувати такому!

     — Але якби я не шукав тебе, то і рятувати мене не довелося б. Хіба річка не повинна ділитись водою з лісом, який дарує тобі повагу всього живого, що в ньому мешкає?

     — От що! Як виженеш Оха з моєї річки, буде тобі вода! Він давно вже оселився в моїй річці, що та вже тхне хімікатами. Скільки риби загинуло!

     — Як же я його вижену?

     — Думай, Гон Шене! Зрештою на твоїх плечах відповідальність перед духом лісу! — вже розчиняючись у воді, промовив голос, і втік швидкою водою у річку.

     Розчарувавшись, Гон Шен вийшов на пагорб, щоб зрозуміти куди йому повертатись до дому. Здавалося, він блукав цілим світом, а день і не думав закінчуватись.

     Мокрий, без надії на перемогу, Гон Шен дістав мокру мапу брата: вона повністю промокла, та стала прозорою, фарби її потекли, утворивши невідомі візерунки незрозумілих силуетів, і геть змішавшись, плутали в собі кольори. Гон Шен побрів проти течії висохлим полем, лиш інтуїтивно направляючи свої ноги так, щоб сонце завжди лишалось ліворуч.

     «День без інтернету, без винних барвників, щодня він був граційний, під дощ бурхливих мрій, ми не знали скільки слів вони зронили на землі, ми лиш чули їх безстрашний, шум братерських кольорів, в призмі щастя ми ходили, вулицями наших днів, безтурботно ми щасливі, без спогадів — не тік мотив…»