День без інтернету

     «День без інтернету, без винних барвників, щодня він був граційний, під дощ бурхливих мрій, ми не знали скільки слів вони зронили на землі, ми лиш чули їх безстрашний, шум братерських кольорів…»

     Гон Шен другий день блукав без будь-якої зачіпки, вже зовсім не знаючи, що саме він шукає. Сонце сьогодні не світило — ховалось за темними хмаринками, не спускаючи на землю жодного променя, яким можна було благословитись лиш поглянувши на нього. Звідусіль дув сильний вітер, постійно відносячи думки Гон Шена на початок шляху.

     Пройшовши густий ліс, Гон Шен дістався села. Там, серед інших очей, і холодних доріг він сподівався віднайти хоча б якусь підказку. Він ішов дорогою минаючи знайомі дерева та не знаходячи знайомих слідів.

     Зайшовши в село, недалеко від церкви він побачив як двоє хлопців ніяк не могли поділити придбаний на ринку шмат хліба. Вони були старшими за нього, але Гон Шен не злякався, навпроти — зухвало підійшов до них, не памʼятаючи вже для чого прийшов в село.

     — Даруйте хлопці. — Привітався Гон Шен, — те, що ви тут вчиняєте геть сміховинно. Хіба ви не розумієте всієї нікчемності свого вчинку?

     — Хлопче, — викручуючи руки своєму товаришу, промямлив рудий, — не лізь. Бо і сам на горіхи отримаєш! Їй Богу! Отримаєш!

     Гон Шен не знав, що ще треба було сказати, щоб їх примирити. Дочекавшись зручного моменту, він схопив шматок хліба, і побіг до храму.

     Забігши всередину, він сховався за іконостасом, і прислухався: хлопці забігли всередину, і метушливо перевіряли всі закутки, щоразу сподіваючись знайти Гон Шена.

     — Де він?

     — Не знаю… Це все через тебе!

     — Гадаю це ти винний! Мені єпископи дали той харч!

     — Бо я його заробив, дурню!

     — А завдяки кому!

     Галас товаришів обірвав хриплий старий, який щойно увійшов до церкви, і, хоч Гон Шен і нічого не бачив, але чудово уявляв, як вони остовпіло дивляться на нього винуватими очима, усвідомлюючи свою провину. Далі запала тиша, поки старий не обірвав її.

     — Ви що вередуєте в святому місці! — тихенько, що Гон Шен ледь почув — прохрипів чоловік. — Чи не знаєте де знаходитесь, чи вам, невігласи, голови позносило від пустощів?

     — Це через хлопця, який…

     — Яке це має значення? — перебив його старий. — Ви в святому храмі вередуєте. Неімущий духом не визнає, що хліб зачерствів. А імущий і не згадає, як голодував, адже має дух не скаржитись, що сам згубив! А тепер геть з храму, трутні нещасні!

     Дочекавшись доки дві пари чобіт почимчикує на вихід, Гон Шен відчув як старий продовжував стояти за іконостасом.

     Треба розповісти все як є!

     Ні!

     Не можна. Це ж його принизить!

     — Виходь мій юний друже.

     Гон Шен механічно, і зовсім покірно підвівся, і вийшов.

     — Вибачте. Це через мене ви їх прогнали.

     Але старий не вимовив ні слова. Гон Шен не піднімаючи голови віддав йому шматок хліба, і відчуваючи свою провину, пішов на вихід.

     — Стій! — зупинивши Гон Шена біля самого входу в храм, наздогнав його батюшка. — Я бачив як вони билися під храмом. Тримай. — Він поклав в руки Гон Шену дві просфорки, і пішов всередину.

     — Але навіщо?

     — А ти так і не зрозумів? В чому ж тоді притча, коли ти так безвідповідально чиниш? — він зробив ще декілька гучних кроків не вимовивши ні слова, і знову продовжив: — Віддай тим хлопцям. І буде їм прощення і наука.

     Наздогнавши двох товаришів, Гон Шен вручив їм по просфорці, і не чекаючи подяки, пішов геть.

     Пройшовши все село, Гон Шен обійшов кожну вулицю і так і не згадав для чого приходив в це село. Що його сюди привело? Гон Шен розгублено чесав потилицю, що разу крокуючи далі, геть не розуміючи куди його ведуть його ноги.

     Повернувшись до лісу, навпроти Гон Шена, під високими деревами постала примарна постать дебелого чоловічка. Гон Шен швидко наближався до нього широким кроком намагаючись не помічати дивну особу, але бачив як той чекає на нього.

      — Вітаю Гон Шене. — Голос чоловіка втілював страх і чарівність, і, здавалося, панував у самому повітрі. — Мусиш допомогти мені, Гон Шене.

    — Хто ти?

     — Мене кличуть лісовиком. Озирнись навколо. — Могутній голос роздався навкруги, і ліс навколо прокотився жовтими хащами.

     Гон Шен ішов поруч з лісовиком, і не міг пригадати як опинився посеред густого лісу, так і не зробивши і кроку.

     — Ліс засихає. А водяник — дух води, — не бажає ділитись з лісом водою. Допоможи Гон Шене.

     Навколо лежали сухі гілки, з дерев сипалося жовте листя. Гон Шен спробував заглянути в очі лісовику, але не зміг побачити і його обличчя. Під зеленим лахміттям його супутник танув в непроглядній темряві власної тіні, так, що годі було побачити, звідки той сумний голос линув. Зі сторони здавалося, що зеленявий силует не мав жодного відношення до голосу з яким спілкувався Гон Шен.