Тінь

     — Це мій друг Вільям.

     — Привіт. Мене звати Гон Шен.

     — Що ти робиш? — соромʼязливо вказав пальцем Вільям на книгу в руках Гон Шена.

     — Читаю. Мені старший брат подарував книгу. 

     — Подарував? Ух ти! А як називається?

     Гон Шен перевернув товсту книгу, і по складах прочитав:

     — Ен-ци-кло-пе-ді-я.

     — Така велика. Скільки в ній сторінок? — вразливо вглядаючись в книгу, запитав Джозеф.

     — Я не знаю. Так цікавіше читати, адже не знаєш, скільки всього на тебе чекає попереду.

     — А про що вона?

     — Про наш світ. — Гон Шен перевернув сторінку, і пальцем вказав на гору. — Це Еверест — найбільша в світі гора. Виявляється, в світі немає крану, який міг би дотягнутись до неба.

     — А нащо тобі діставати небо?

     — Мама чекає мене там! Тому я заїду на гору, і звідти краном дістану її.

     Вільям з Джозефом сиділи біля Гон Шена, сумними очима дивлячись на засніжену гору.

     — А моя мама завжди казала, що як довго дивитись на тінь, то можна побачити як вона світиться.

     Ніхто не заперечував, адже всі поважали мамину думку. Мама, чиєю б вона не була — завжди лишатиметься мамою. Вони сиділи і взирались в свої тіні чекаючи дива.

     — Ми вже 10 хвилин дивимось, але нічого не відбувається.

     — Почекай. Мама сказала, що дивитись треба довго. 

     — Ну, ми вже і так довго дивимось. Чи не так, Гон Шене?

     — У всіх своє довго. Я цілий рік шукав кран на мапі, але тільки зараз збагнув, що такого крана не існує. Тому, мені доведеться його самому побудувати.

     Вони знов замовкли, тихо споглядаючи як їх тінь рухалась до гори, поки не почала розпливатися в сутінках.

     — Бувай Гон Шене.

     — Бувайте.