Мрія

     — Привіт.

     — Привіт…

     — Давай дружити?

     — Давай.

     — Як тебе звати?

     — Гон Шен.

     — А мене Джозеф. Що робиш?

     — Малюю карту світу.

     — Можна з тобою?

     — Можна. Бери палицю і малюй.

     — А що мені малювати?

     — Малюй свій світ. — Сказав Гон Шен, — малюй те, що найбільше любиш, а потім стане зрозумілим, як його знайти.

     — А так можна?

     — Мама сказала, що як сильно чогось хочеться, то обовʼязково знайдеш.

     — Але я не знаю чого я хочу.

     — А чим ти найбільше захоплюєшся?

     — Точно! Я люблю читати! Мама подарувала мені книгу, і я її вже прочитав. Вона була такою цікавою, що я ще хочу. Але книги дорогі. Так мама сказала.

     — І що ти збираєшся робити?

     — Мама сказала, що в бібліотеці є тисячі людей, які читають мільйони книг. Там всі книги безкоштовні, уявляєш?

     Але Гон Шен не відповів. Понуро розглядаючи свою мапу на піску, він водив по ній палицею.

     — А ти що шукаєш?

     Вимальовуючи кружки зі знаками питання, Гон Шен мовчав, чутливо споглядаючи за кресленням своєї указки, тоді ледь затамувавши подих, мовив:

     — А я хочу знайти найбільший у світі кран.

     — Навіщо?

     — Коли я виросту, я куплю собі кран і заберу маму з неба.

     — А чому вона на небі?

     — Бабуся сказала, що мама звідти споглядає за мною. Але я її не бачив вже давно, тому сильно хочу побачити її.

     — Джозеф! До дому, синку.

     — Бувай друже.

     — Бувай.

     Гон Шен сів навпочіпки і тужливими очима розглядав контури піщяної мапи. Час від часу встаючи розімʼяти ноги, він просидів так поки мапа  не розтанула в густій темряві.

     — Ми скоро побачимось мамо. Я тобі обіцяю.

     Піднявши голову, Гон Шен знайшов на вулиці далекий ліхтар. Його холодне світло огортало самотню вулицю, вказуючи тендітними променями шлях до дому.