Розділ 25

Олександра

Залишаємо ресторан обидва задоволені. Знайомство з власниками туристичної бази успішно пройшло.

Ну як би Всеволод Янович не справив чудового враження? Це з моїм дядьком вони спілкувалися насторожено. Потім і зовсім запропонували вести далі переговори через мене.

Вже зупинили набір на конкурс проектів. Але Всеволод захопився їх озером! Під моїм наполегливим поглядом зізнався, що вірить у чудовиська. Прямо при них на планшеті накидав замальовки на будівництво нових готелів, де буде прямий зв'язок із незвичайністю місцевості.

Тож зробили для Стражинського виняток. Домовилися, що повний макет чекатимуть до понеділка.

І з приводу випадковості зустрічі, я помилилася тоді. Чоловіки тут теж вважають за краще обідати, коли вибираються в місто. То й ще зійшлися на схожих смакових вподобаннях.

- Олексо, доведеться тебе нагородити, - в машині заговорює бос про моє бізнес-звідництво.

- Одного відерця морозива буде достатньо, - погоджуюся, чого тут відмовлятися.

Бо три певно було забагато.

- Малинове або ванільне, - додаю, щоб не думав над вибором.

- А премію хіба не хочеш?

- Та ви ж ще не підписали з ними контракт.

- Все одно ми на крок попереду обійдемо твого настирливого дядька.

- Ну... дядько там теж не один з бажаючих. Просто знайте, я бажаю перемоги саме вам!

Зараз щиро, від серця.

Звісно, я не здам, яким був проект дядька Сашка. Допомагати Всеволоду хочеться, але не ціною навмисної підлості.

Ще мені страшно... якщо попадемося.

Під'їжджаємо до офісу. Всеволод Янович швидко не виходить. Ну і я сиджу, чекаю, коли дозволить.

Він повертається до мене. Простягає руку і заправляє моє неслухняне пасмо за вушко. Легкий дотик. Тисячі мурашок біжать.

Здригаюся. Нас можуть побачити!

- Давайте скажемо, що ви брали мене на об'єкт для якоїсь дрібної роботи помічниці?

Всеволод усміхається, трохи зіщуливши очі.

- Наскільки дрібної, Олександро?

- Записувати ваші міркування?

- Тоді записуй, - киває. - Мені сподобалося обідати з тобою. Як щодо завтра?

Ой, що починається зараз!

- Ем-м... не можна виділяти мене настільки. От якби, - мене осіняє запізніла здогадка, - ви сказали всім, що я ваша кузина за лінією матері. Тоді б мені пробачили спорідненість.

- Кузина, тобто, - хмикає бос. - Ти вже була кузиною, хочеш повторення?

Все, прикушую язика.

Від чого тікала, туди ж і націлилася. По битій доріжці, як то кажуть. Просто плітки і косі погляди набридли вже. Незабаром фантазія закінчиться для виправдань.

- Ні, звісно, ні. Я звичайна співробітниця вашої корпорації, Всеволоде Яновичу.

У відповідь мені палючий погляд глибоких сірих очей, в якому ризикую потонути…

З першої зустрічі ризикую. У моєму босі та сама приваблива чоловіча впевненість, з якою він швидко вирішує все для себе. А я в глибині душі їм захоплююся. Хоч і намагаюся не показувати вигляду. Ніяково себе видавати.

Ще трохи і вступлю до клубу фанаток молодшого брата Стражинського. Щоправда, там все забито, хіба що у кінець черги світить. Чудовий і талановитий холостяк завжди цінується дорого.

У приймальні вибачливими очима кліпаю Руслану. Мовляв, зірвалося на сьогодні.

Він розводить руками, показуючи - наказ боса порушити не можна.

- У мене, швидше за все, вийде піти на вечірку помічників, - дівчатам нарешті даю відповідь на запрошення.

Аліса плескає двома руками по клавіатурі.

- Ну ми вже не знали, що думати! Припускали ревнивого нареченого, але ти не заїкалася жодного разу про нього. Каблучки немає. Отже, не чоловік!

- Дівчата, мені нема про кого заїкатися, - з посмішкою звертаюся до всіх. До речі, вже не приречено сумною з цього приводу. - Наречений був і сплив. Виявився невірним мерзотником. У мене немає нікого. Та й не з'явиться ще довгий час.

Дуже довгий…

Зітхнувши на секундочку, глянула на ручку дверей у кабінет Прегарного Всеволода.

- Отакої новини, - поруч видихає Ганна. - Тобі важко про нього говорити? Я довго плакала після зради колишнього свина. Навіть хотіла пробачити, але він все одно не повернувся.

- Було б за ким плакати! - пирхає Влада. - Якщо наліво пішов, то нехай гівнюк туди і провалює. Ще можна секатор купити - чік-чік і готово, - піднімає ножиці догори і наочно показує.

- Владо, можна без різких звуків? - обурюється наш єдиний хлопець у приймальні.

- А то що, Русе? Підтискає вже?

- Я не зраджував нікому ніколи. Взагалі на мене не дивіться!

Все, Руслан від нас ховається за монітором. Вічно йому прилітає за всі чоловічі гріхи.

Аліса навіть розчулилася. Прикладає серветку до очей та піднімається.

- Саню, ти вперше з нами щиро відкрилася. Ми ж голову ламали, чому ти така замкнена чужинка і губишся на звичайних питаннях. Тепер знаємо. У тебе психологічна травма. Зараз я заварю для нас усіх чай. У мене є тут один заспокійливий на травах бабусі.

Подумати тільки…

Працювала за них. Допомагала помилки виправляти. Ввічливо поводилася. Не сперечалася, не сварилася. І чужинка.

Варто було поділитися розставанням з Максом, щоб йому, запліднювачем. На кілька сходинок миттєво піднялася в очах громадськості.

Навіть перестали допитувати, як пройшов вечір Бетоніна. З ранку нападали. Потім ми відволіклися. Думала, що після обіду допит обов'язково продовжиться.

Але ні, до кінця дня раптом всі добрі. Чай бабусі Аліси виявився смачним. Я теж тільки сьогодні зрозуміла, наскільки руденька колега емоційна і чуйна.

З першого робочого дня вважала всіх дівчат стервами.

Здивування на цей раз вийшло приємним...