Головна таємниця Леройса

Увесь тиждень я ходила, оглядаючись: занадто-таки реалістично погрози того дракона звучали. Ще й адептів старших курсів постійно кудись смикали… Ох, серденько чує, що не на добро це все.

Хінка як не тисла з брата-старшокурсника більше подробиць, та Ґрун лишень відмахувався. Мовляв, вправного заклинача шукають; такого, щоб інферною скористатися зміг як слід.

Після цього озиратися я стала менше, щоб не викликати зайвих підозр. Та дні мого сумирного життя були вже давно злічені…

Коли пані Фрека́с тишком-нишком у бібліотеці поторсала мене за рукав, тоді я й зрозуміла, що мені труба.

І отак тупцяючи перед кабінетом ректора, я ловила себе на думці, що на власні очі зможу побачити найголовнішу таємницю академії «Лейрос»: після такого і вмерти не шкода. Та все ж таки вмирати я не хотіла… Рівно до того моменту, як увійшла всередину…

- П-поможіть!.. – гадки не маю, де я опинилася, але приміщення було настільки величезним, що страхітливий дракон, у якого носом, очима і вухами йшла пара, преспокійненько поміщався тут на ввесь зріст. Усе його тіло було огорнуте зловісною червоно-чорною млою. Було відчуття, наче ми провалюємося в самісіньке пекло. Мимохіть згадалися недавні погрози про вбивство й землю, а з язика вже злітало знайоме:

- In…

- Циц! Більше ніякого «inferno», – дракон умить опинився поряд зі мною, на ходу перевтілюючись у людську подобу. Приклавши до моїх вуст вказівного пальця, він грізно зиркнув на мене перелякану. Риси його витонченого обличчя пом’якшали, і з блюзнірською лукавою усмішкою на губах (яка чомусь мене лякала ще більше) він солодко промовив:

- Ну що, будемо знайомитися, Нерітеє Норво? Я – ректор Леройс, і тепер опановувати чаклунські знання ти будеш під моїм чуйним керівництвом.

- Ага, – тільки й змогла вимовити я, розглядаючи його дивних барв очі: зелені, карі, золоті іскорки… – Ой леле, щось мені не те!.. – а далі лиш темрява.