Епілог

    Сонце піднялося високо на небі, пустивши маленькі промінчики погуляти лісовими стежками. Весна торкнулася кожної квітки та кожного дерева. Тепле повітря враз наповнилося солодкими ароматами. Лея ішла стежиною, насолоджуючись тишею, яка огортала наче ковдрою. Її волосся спадало прядками на оголені плечі, а ноги лоскотав короткий поділ блакитної сукні. Здається думки літали десь у хмарах і все жахливе що колись траплялося позаду. Маленький Тутень визирнув за міцного стовбура, що покрився старою корою. Істота уважно глянула на дівчину, яка мугикала щось під ніс і тієї ж миті зникла далеко в густих кущах глоду.

-А ти все мрієш?-пролунав несподіваний чоловічий голос, який ані трохи не злякав Лею.

-Як завжди.-коротко відповіла вона ніжно усміхнувшись.

-Тільки не говоріть мені, принцесо Ізабела, що ви хочете повернутися до замку.-жартома прижмурився Майк.

-Принцеса з мене ніяка. Я давно відмовилась від корони. Тепер у мене є маленька сестричка, яка буде готова правити королівством невдовзі.

-Ти кохаєш мене?

-Звичайно.-хихикнула Лея, пригорнувшись до Майка. Я рада що все уже по заду.

-Пам’ятаєш обличчя Моріса, Анабель та Вернона коли вони дізналися що стануть дідусями та бабусею.

-Такого я не забуду ніколи.-спогади ринули так несподівано, що кілька хвилин вони стояли непорушно.

    У житті Леї багато чого змінилося. Вона багато чого дізналася про свої нові сили. Познайомилася з справжніми батька, почула їхні історії. Та саме головне що Вернон забув про помсту і зміг нормально спілкуватися з королями. Що до дідуся Лея не впевнена. Він іноді навідує її в хатинці що у лісі, але ніколи не попадався на очі Анабель та Морісу. Йому соромно визнати себе переможеним. У Рональда невдовзі весілля, а Джек помер кілька років тому. Виявилося що він був невиліковно хворий. Тепер його син став справжнім мудрим правителем.

-Нам потрібно повертатися. Син чекає.-промовив Майк і вони пішли в протилежному напрямку на зустріч своєму щастю.