Брехня

    Лея прокинулась від жахливого завивання вітру за вікном. Небо затягли чорні грозові хмари, і здавалося ось зовсім зараз в шибку загупають холодні краплини дощу. Дівчина втупилася поглядом у  стелю, слухаючи рівномірне сопіння Валерії. Ще було дуже рано, але щось глибоко в середини змушувало Лею не засинати. Знову почувся подув вітру від якого мурашки пробігли шкірою. Дівчина обережно заплющила очі, вдаючи що спить. Раптом хтось тричі тихенько постукав у вікно. Від несподіваного звуку Лея здригнулася, одразу підскочивши на ноги. Чоловіча тінь мигцем пробігла повз вікно. Дівчина вислизнула з кімнати, а потім з будівлі. Усі ще міцно спали і тільки хропіння гуляло коридорами. На вулиці приємно пахнуло скорим дощем. Вона закуталась у свій пухкий халат і вийшла. на невеличкий ганок. На неї уже чекав стурбований принц.

-Я знаю що задумала та незнайомка.-з ходу почав белькотіти Рональд.

-Розповідай.-Лея вигнула брову.

-Вона хоче піти війною на Повелителя смерті.

-Чого вона хоче досягти?

-Старі рахунки намагається звести. Це просто дивний випадок що вона схожа на правителів деякими рисами. Король Моріс уже збирає армію. Мій батько також.

-Мені потрібно попередити діда.-сполохано викрикнула дівчина.

-Здуріла? Він нам ворог.

-Він частина моєї сім’ї. Навіть якщо він колись і хотів вбити Анабель і Моріса це вже давно у минулому.

-Чому така впевнена?-сердито глянув принц.

-Я з ними виросла. Тому знаю краще ніж ти.

-Що ж… Є ще дещо що тобі потрібно знати.-Рональд затнувся.-Твій бать…Вернон у в’язниці.

-Його схопили?

-Так. Після того як ти врятувала королеву Анабель.

-Тоді я його визволю.

-На мене не розраховуй.-насупився Рональд.

-Впораюсь сама. Де у вас тримають в’язнів?

-У підземеллі.

    Лея в останнє глянула на принца, який досі стояв з ображеним виразом обличчя, вдячно кивнула і зникла за дверима.

***

    Стояла пізня ніч і зорі ховалися за хмарами. Лея закуталась в чорну накидку і притулившись спиною до муру, помалу прослизнула на велике подвір’я. Кілька охоронців пройшли неподалік, перемовляючись і розтираючи рука об руку, вони вірно стояли на варті. Проте дівчині все ж таки вдалося прошмигнути повз них, заховатися за найближчий куток. Вітер пронизав нестерпним холодом, але вона впевнено ішла до своєї мети. Неподалік у світлі ліхтаря сяйнули металеві двері підземелля, що були міцно замкнуті. Їх також вартував охоронець з гострим мечем і до того ж він дуже уважно оглядав територію. Лея торкнулася своєї зброї яка звисала з її талії. Іншого вибору немає. Пройти біля кремезного охоронця «зайцем» не вийде. Вона зачекала поки інші два чоловіки відійдуть на передню частину замку і з жахом оглянулась навколо. «Хоч би незнайомець не прикликав інших»: промайнула думка в голові. Дівчина натягнула капюшона, який ховав її знайоме обличчя, кинувшись вперед, оголила гострого меча. Спершу чоловік розгубився та навіть хотів покликати допомогу, але Лея нанесла перший удар. Охоронець встиг ухилитися і прийняв бойову стійку. Дівчина підстрибнула знову і знову вдаряючи, розраховуючи силу при цьому. Вона відволікала здорованя, адже боялася що тому стане духу гукнути інших. Чоловік вправно усе відбивав, а потім сам кинувся на Лею, ледь не збивши її з ніг. Його удари були вдвічі сильніші, точніші та вправніші. У весь цей час він намагався зазирнути в обличчя і дівчині доводилось крутитися. Вона розуміла що це не може продовжуватися вічність. Скоро повернуться інші два охоронця і тоді доведеться не солодко. Лея випростала ліву руку вперед так, що охоронець вмить завмер, очікуючи що буде далі. Невеличкий кущ неподалік тихо обгорнув його ноги міцним гіллям.  Коли чоловік хотів зробити крок з новим ударом, зашпортався і розпластався на землі.  Лея довго не чекала. Вона підняла важкий камінь, вдаривши ним охоронця. Той втратив свідомість. Тепер у дівчини є декілька хвилин щоб звільнити батька. Вона швиденько знайшла в’язку ключів, підібравши потрібний. Лея спускалася сходами в холодне підземелля. Смолоскипи кидали своє блякле світло просто під ноги принцесі. В кінці Лея знову помітила хлопчину зі зброєю в руках, але той на щастя міцно спав. Напевно думав що переживати йому не має за що. Лея рушила вздовж іржавих грат. Де не де виднілися зблідлі люди, які скрутившись в клубочок спали на підлозі. За ліжко їм слугували кожухи, а їжа стояла в дерев’яних мисках. Дівчина міцніше натягнула капюшон. Ув’язнені з цікавістю зиркали на неї. В одну мить вона подумала що хтось зараз закричить, розбудивши охоронця. Проте усі виглядали такими нещасними, що навіть голови відвертали від постаті, що крокувала коридорами. Нарешті Лея знайшла потрібну людину. Батько сидів на сирій підлозі, дивлячись на місячне сяйво, яке пробивалося крізь високе віконце заковане дротами. Вона знову відшукала потрібний ключ. Замок клацнув і грати пронизливо скрипнули. На мить дівчина прищулилася, слухаючи тишу. Здається охоронець так само солодко сопів. Вернон нагородив незнайомку коротким щирим здивуванням. Лея вийшла на світло і батько в туж мить відвернувся від її погляду, який сяяв у темряві теплом.

-Для чого прийшла?-сухо запитав чоловік.

-Я прийшла по тебе.

-Навіщо. Я думав ти хотіла щоб я тут опинився. Ти сама мене сюди запроторила.