Голосний портфель.

Вже цілий тиждень Дмитрик ходить поважно-поважно. Аякже, він першого вересня піде до школи вперше учнем. Учнем першого класу.

В школі він бував часто, разом з батьками, адже вони у нього вчителі. Тато навчає дітей фізики, а мама історії.

 Тому Дмитрику деколи доводилось навіть на педрадах сидіти. Свою «першу педраду» він пам’ятає дуже добре, хоч була вона майже три роки тому, в його неповних чотири роки.

Після неї мама з татом довго з ним розмовляли й змушували запам’ятовувати, як якого вчителя звати.

А все тому, що перед початком педради, вчителька початкових класів Марія Захарівна, підійшла до задньої парти, за якою він, Дмитрик, сидів й запитала, що він малює.

Похвалила за намальований літак й дала велику цукерку. У відповідь Дмитрик з щирою радістю від отриманого смаколика, на все приміщення голосно сказав:

- Дякую, бабусю.

Не зогледівся, як підхопилася мама, підбігла й міцно обійнявши притиснула до себе, немов боялася, що він ще щось «цікаве» скаже.

 З іншого боку підсів тато й повернувши голову до «бабусі» почав перепрошувати.

- Вибачте, Маріє Захарівно, він ще не всіх вчителів запам’ятав, як звати, - татові було незручно перед старшою колегою.

Марія Захарівна щиро засміялась й склала прогноз на подальше Дмитрикове шкільне життя.

- Бідний ти будеш Дмитрику, тобі й побешкетувати не даватимуть, так що вважай пропало дитинство.

Дмитрик ще не дуже тоді розумів, куди пропало його дитинство й перелякано обводив карими оченятами всіх учасників цієї розмови.

Вдома його чекав «виховний момент». Мама з татом посадили його посередині й почали пояснювати, що Марію Захарівну «бабусею» називати не можна.

- Мамо, тату, в неї коси сиві, а в моїх бабусь – ні. Отже, вона бабуся, - Дмитрик стояв на своєму…

Батьки продовжували пояснювати малому Дмитрику основні правила ввічливості й поведінки. Він, підперши щоку кулачком, переводив погляд з мами на тата й навпаки. Слухав-слухав, а тоді й видав:

- Тату, мамо, а чому всі батьки працюють «десь», а ви в школі?

Мабуть, в ту мить уже почув «перші дзвіночки» того, наскільки не просто бути вчительською дитиною.

В цьому році Марія Захарівна вже залишила школу й Дмитрика в першому класі буде навчати Ірина Михайлівна, яка прийшла до їхньої школи після університету.

Дмитрик добре пам’ятав, як йому подобалось отримувати подарунки, тому теж вирішив прихилити до себе свою першу вчительку подарунком.

Довго думав, щоб то подарувати, але тримав свою ідею в секреті від батьків.

Він, одного разу, перебуваючи у батьків на роботі, чув розмову вчителів, що подарунки в школі – це погано й не розумів, що може бути поганого в подарунках.

У Дмитрика була кішка Норка, яка у червні народила двоє кошенят: Хвостика й Тишка. Кошенята більше часу проводили з Дмитриком, ніж з кішкою й зовсім не опиралися його діям.

Тому хлопчик вирішив подарувати вчительці одне кошеня.

Ввечері тридцять першого серпня, мама взяла його новенький портфель, склала туди кілька зошитів, ручки, олівці й поклала його на комоді біля виходу з будинку.

Дмитрик уважно спостерігав, як працює застібка в портфелі.

Ранком, мама одягнула Дмитрика й наказала почекати їх з татом, поки одягнуться вони.

Дмитрик, залишившись сам, розстебнув портфель й заховав туди нагодованого Хвостика, а потім застебнув й повернув на місце.

Коли тато показався з кімнати, хлопчик підхопився й вибіг на поріг.

- Стривай, не йди сам на зупинку, - гукнула позаду мама, та хіба Дмитрик міг всидіти на місці, якщо побачив свого друга за руку з татом.

Вони теж йшли на зупинку шкільного автобуса.

 Їхнє селище було великим, з кінця в кінець простягалося майже на десять кілометрів вздовж річки, тому дітей та вчителів підвозили до школи автобусом.

- Сергію, - гукнула мама до тата, - наздоганяй нашого першокласника.

Тато підхопив свій та мамин ноутбук і побіг за сином.

Жінка взяла до рук портфель сина, свою сумочку, замкнула будинок й подалася за ними.

На зупинці мама поклала портфелика на лавці, біля якої стояв тато. Діти бігали, очікуючи.

Під’їхав автобус, всі швиденько рушили до дверей, всілися й автобус рушив далі, збираючи на своєму шляху наступних дітей та вчителів.

Проїхавши десь половину шляху, Дмитрик згадав про Хвостика й хотів перевірити як він у портфелі.

- Мамо, мамо, - посмикав за руку матір, яка сиділа попереду нього з колегою.

- Що Дмитрику? – жінка оглянулась на сина.

- А де мій портфель?- поцікавився хлопчик.

- У тата, - відповіла впевнено. Жінка звикла, що чоловік постійно забирав у неї з рук речі й вона, крім своєї сумочки, нічого більше не носила.

- Тату, - Дмитрик повернувся до тата, який сидів позаду нього, - де мій портфель?

- У мами, - переконливо повідомив чоловік.

- У мами немає, - хлопчик ледь не плакав.

- Тоню, звернувся чоловік до дружини, - ти що не взяла портфель з дому?

- Я його на лавці біля тебе поклала, коли ми на зупинці стояли, - занепокоїлась жінка.

- Там Хвостик, - Дмитрик дивився на батьків великими очима.

Поки батьки метикували кому зателефонувати, щоб забрали портфель із зупинки й випустили нещасне кошеня, події на зупинці розвивалися далі…

 … До зупинки, ледь шаркаючи ногами й спираючись на паличку, підійшов головний сільський симулянт Семен.

Чоловік був страшенно ледачим й щоб нічого не робити вдома, а в господарстві, щоб теж не навантажували важкою роботою (працював чоловік різноробочим), постійно скаржився на вигадані хвороби та недолугих лікарів, які не "хотіли"ті хвороби виявляти.

Щоб ще більше підкреслити свою "хворобливість" ходив з паличкою.

Коли ж його ніхто не бачив, як він вважав, Семен закидав палицю під пахву й чимчикував у своїх особистих справах.

На зупинці Семен помітив портфель й рушив до нього. В цей час Хвостик почав галасувати не своїм голосом.