Глава 9.

Удень Клер працювала в невеликій архітектурній фірмі в центрі Портленда, координаторкою проєктів — посада, яку вона отримала майже випадково три роки тому, коли ще не уявляла, що паралельно з цим стане волонтеркою лінії довіри. Робота вимагала точності, організованості, вміння тримати в голові десятки деталей одночасно й жодного разу не показувати паніки, навіть коли клієнт змінював технічне завдання за два дні до здачі проєкту.

Вона була добра в цьому. Колеги вважали її найспокійнішою людиною в офісі — тією, до кого приходили, коли щось йшло не так, тому що Клер завжди знаходила рішення, завжди говорила рівним голосом, ніколи не підвищувала тон навіть у найнапруженіші тижні перед дедлайном.

Ніхто з них не знав, скільки зусиль ця рівність коштувала.

У середу вранці, через два дні після дзвінка, який завершив Частину, як вона про себе жартома називала цей період свого життя — хоча жарт цей був гірким, — Клер сиділа за робочим столом, дивлячись на екран із кресленнями нового житлового комплексу, і не могла зосередитись на жодній деталі довше кількох секунд.

Я знаю. Я теж це відчуваю.

Ці слова крутились у неї в голові весь ранок, наче пісня, яку неможливо вигнати з думок. Вона сказала це вголос, чоловікові, чийого імені не знала, чоловікові, який був клієнтом служби психологічної підтримки, де вона працювала волонтеркою, — і тепер не мала жодного уявлення, що робити далі.

— Клер, ти дивишся на цей файл уже хвилин десять і жодного разу не клацнула мишкою, — сказав Маркус, її колега за сусіднім столом, з легкою іронією, яка була звичною формою спілкування між ними за роки спільної роботи.

— Просто задумалась, — відповіла вона, змушуючи себе усміхнутись і повернутись до екрана.

— Про що? Чи це секрет?

— Секрет, — підтвердила вона легко, і Маркус, звиклий до того, що Клер завжди тримає особисте життя при собі, лише знизав плечима й повернувся до власної роботи.

Це було правдою в набагато глибшому сенсі, ніж могло здатись Маркусу. Клер завжди тримала особисте життя при собі — не через скритність характеру, а тому, що особисте життя, яке варто було б ховати, у неї практично не існувало вже кілька років. Після Мії вона поступово віддалилась від більшості близьких стосунків, звузила коло людей, яким довіряла, до мінімуму. Робота, волонтерство на лінії, зрідка — вечері з двома-трьома давніми подругами, які знали про втрату сестри, але вже давно перестали питати, як вона з цим справляється, розуміючи, що Клер не любить, коли про це говорять прямо.

Романтичні стосунки в неї практично не траплялись відтоді. Не через свідоме рішення уникати їх — просто якось так склалось, що вона більше не відкривала себе нікому настільки, щоб стосунки могли розвинутись у щось серйозне. Кілька побачень за ці роки, жодне з яких не тривало довше місяця, жодне, у якому вона не відчувала того постійного внутрішнього стримування, небажання підпускати когось занадто близько, щоб не ризикувати новою втратою.

І ось тепер вона сиділа за робочим столом, не в змозі зосередитись на кресленнях, тому що чоловік, якого вона ніколи не бачила, чийого імені не знала, чиє обличчя вона могла лише уявляти, зумів пробити цю стіну стриманості глибше, ніж будь-хто за останні п'ять років.

Це нездорово, — подумала вона, дивлячись на екран, де курсор блимав над незмінним файлом. Не тому, що він поганий чи небезпечний. А тому, що я закохуюсь у голос, у структуру мовчання, у чесність, яку чую вночі, — і зовсім не знаю, хто ця людина насправді, коли не говорить зі мною через телефон.

Вона змусила себе повернутись до роботи, механічно клікаючи по кресленнях, вносячи правки, які клієнт запросив минулого тижня. Робота була рятівним колом у такі дні — структурована, передбачувана, з чіткими правилами, які не залишали простору для емоційного сум'яття.

Ближче до обіду керівник фірми зібрав коротку нараду щодо нового проєкту — реконструкції старого складського приміщення під житловий лофт-комплекс у промисловому районі міста. Клер, попри внутрішній сумбур, впіймала себе на тому, що захопилась деталями завдання настільки, що на кілька хвилин справді забула про ранкові думки — про те, як цінно, коли робота вимагає повної концентрації, залишаючи розуму бодай коротку перерву від емоцій, які загрожували захлеснути її при найменшій нагоді.

— Ти сьогодні виглядаєш зосередженою, — зауважив керівник, коли нарада закінчувалась. — Гарні ідеї щодо освітлення внутрішнього двору.

— Дякую, — сказала Клер, дозволяючи собі коротке відчуття гордості, яке швидко розчинилось, щойно вона повернулась за свій стіл і думки знову потягнулись до вчорашньої розмови.

Обід вона провела на самоті, у маленькому парку неподалік офісу, попри листопадовий холод, тому що потребувала простору, де ніхто не міг би побачити її обличчя й запитати, чи все гаразд.

Сидячи на лавці, вона дістала телефон і, піддавшись імпульсу, якому не змогла опиратись, набрала номер терапевтки, до якої не зверталась уже кілька місяців — не тому, що більше не потребувала підтримки, а тому, що останнім часом здавалось, ніби вона впоралась, стабілізувалась, знайшла свій ритм.

— Клер, — сказала терапевтка, доктор Періз, приємно здивована, відповівши на дзвінок після кількох гудків. — Радий чути. Все гаразд?

— Не зовсім, — зізналась Клер, дивлячись на голі дерева парку. — Можна записатись на прийом цього тижня?

— Звісно. У п'ятницю о четвертій підійде?

— Підійде, — сказала Клер, відчуваючи одночасно полегшення від того, що зробила цей крок, і тривогу перед тим, що доведеться сказати вголос, чітко й прямо, те, чого вона уникала визнавати навіть у власному блокноті.

---

Робочий день закінчився о шостій, як завжди. Клер попрощалась з колегами, сіла в машину й поїхала не одразу додому, а спершу заїхала в продуктовий магазин — рутинна дія, яка мала б заспокоювати своєю звичністю, але сьогодні здавалась порожньою, механічною, ніби вона виконувала роль людини, яка робить покупки, а не була нею насправді.