Глава 7.

Зустріч із Дженіс відбулася в четвер о другій дня, у крихітному кабінеті на другому поверсі, де стіни були обвішані сертифікатами й дитячими малюнками онуків.

Клер сиділа навпроти, тримаючи в руках чашку кави, яку взяла собі просто щоб було чим зайняти руки.

— Ти хотіла поговорити про щось, — сказала Дженіс, не питаючи, а констатуючи.

— Так. Гіпотетичне питання. Про межі емоційної залученості.

— Гіпотетичне, — повторила Дженіс з легкою іронією.

— Умовно гіпотетичне, — виправилась Клер.

Клер говорила обережно, забираючи всі деталі, які могли б бути занадто впізнаваними: про абонента, чиї дзвінки стали регулярними, чий зв'язок із нею особисто, здається, поглиблюється швидше, ніж мав би.

— Ти питаєш мене, чи варто передати випадок колезі, — сказала Дженіс, коли Клер закінчила.

— Мабуть, так.

— Стан абонента справді покращується?

— Так. Значно. Він почав ходити до терапевта.

— І передача випадку зашкодить цьому прогресу чи допоможе?

Клер завагалась.

— Зашкодить, напевно. Він... довіряє мені конкретно. Не лінії загалом.

— Тоді питання не в тому, чи передати випадок, — сказала Дженіс. — Питання в тому, чи можеш ти й надалі відповідати йому професійно.

— Не знаю, — сказала Клер.

— Дай собі два тижні, — сказала Дженіс. — Спостерігай за собою чесно. Якщо через два тижні ти все ще не можеш сказати, де закінчується робота і починається щось особисте, приходь знову.

Виходячи з кабінету, Клер розуміла: два тижні — це не рішення, а лише відстрочка.

---

Дзвінки стали ритуалом швидше, ніж будь-хто з них двох міг би визнати вголос.

Клер почала помічати, що планує вечір довкола 23:40 — вечеряє раніше, вмикає лампу трохи заздалегідь. Ітан робив те саме, хоч і не усвідомлював цього так чітко.

— Знаєте, що я помітив? — сказав він якось у вівторок. — Я більше не рахую сходинки паркінгу.

— Правда? — запитала вона, не приховуючи радості.

— Правда. Хоча, чесно кажучи, я досі не зовсім розумію, що саме змінилось. Терапія допомагає. Але є ще щось.

Він не закінчив думку.

У ці ж тижні Маркус, колега Клер з архітектурної фірми, почав жартома запитувати, чи не завела вона "таємного залицяльника". Клер відбувалась короткими, ухильними відповідями.

Одного четверга лінія затихла через технічний збій, і дзвінок обірвався посеред речення. Клер відчула паніку, якої не відчувала навіть під час найважчих кризових викликів.

Він передзвонив за три хвилини.

— Вибачте, я думав, що втратив вас назавжди на секунду.

— Я теж, — зізналась вона.

Клер записала інцидент у звіт формально. У власному блокноті, під чотирма правилами, написала лише одне речення: це більше не робота.

Минуло два тижні, обіцяні Дженіс. Клер не прийшла з рішенням передати випадок. У приймальні того ранку хтось залишив коробку з пончиками — до обіду лишились тільки два, обсипані цукровою пудрою, які ніхто чомусь не чіпав.