Глава 2. Дзвінок о 23:40.

Ітан Волш порахував сходинки між третім і четвертим поверхом паркінгу вже тричі за цей тиждень.

Сорок дві. Щоразу сорок дві — сходи не змінюються, — але він продовжував рахувати, ніби число могло раптом стати іншим. Він стояв на майданчику, притулившись плечем до бетонної колони, дивився вниз, у прогалину між огорожею і краєм. Не тому, що збирався щось зробити. Просто дивився. Це стало звичкою — так само, як хтось інший міг би звично зазирати в холодильник о другій ночі, не будучи голодним.

Він відштовхнувся від колони й пішов до машини.

Удома, у квартирі на другому поверсі, його зустрів звук, до якого він уже майже звик, хоча звикнути до нього насправді неможливо. Холодильник гудів у кухні — старий, ще з часів попередніх власників.

Ітан кинув ключі на стіл. Не запалив світло — просто пройшов у темряві до дивана й сів, дивлячись у чорний прямокутник вимкненого телевізора. На полиці біля дивана стояла стара коробка з малювальним приладдям, яку він не відкривав уже давно. Рідко дивився в той бік кімнати.

Робота сьогодні пройшла добре. Презентація — бездоганна, керівник навіть похвалив на нараді. Колеги запрошували на пиво, він відмовився, посилаючись на втому. Правда була в тому, що він просто не знав, що робити з обличчям, коли доводиться сидіти навпроти живих людей довше сорока хвилин без причини, яку можна назвати професійною.

Номер лінії довіри він зберіг у контактах під іменем "Аптека". Набирав його тричі за останній місяць. Тричі клав слухавку на першому гудку, а одного разу — навіть після "лінія довіри, доброї ночі" — просто натиснув "відбій" і сидів потім годину, ненавидячи себе за це сильніше, ніж за все інше того дня разом узяте.

Годинник на плиті показував 23:36. Холодильник загудів голосніше. Звук раптом здався йому нестерпним настільки, що він схопив телефон і набрав номер, перш ніж встиг себе зупинити.

Гудок. Другий.

Поклади слухавку.

Він не поклав.

— Лінія довіри, доброї ночі. Мене звати Клер. Я тут.

Голос був теплий — не награно, справді теплий. Ітан відкрив рота і на секунду не міг видобути жодного звуку.

— Алло, — нарешті вичавив він. — Я... не знаю, навіщо дзвоню.

Він говорив далі, дивуючись сам собі. Про роботу. Про друзів, з якими не бачився місяцями, хоча Сіетл і Сан-Франциско були лише годину лету звідси. Вона не перебивала. Не квапила. Коли запитала про план — прямо, без страху в голосі, — він відповів чесно: сьогодні плану немає.

Розмова текла далі — про біг вздовж Вілламетт, про собаку, якого хотів завести. О якийсь момент він запитав, чи вірить вона, що завтра стає легшим. Її відповідь — не пряме "так" — засіла в ньому глибше, ніж будь-яка типова фраза з брошури про психічне здоров'я.

І тоді, перш ніж встиг зупинити себе, спитав те, чого точно не мав питати:

— А якщо я захочу саме... вас?

Йому одразу стало соромно. Але вона не образилась. Сказала про графік — нічні зміни з понеділка по четвер.

Коли лінія обірвалась, Ітан ще довго сидів у темряві, тримаючи телефон, ніби той усе ще був теплим від голосу. Холодильник продовжував гудіти на кухні. Тепер він просто був звуком. Не менше, не більше.

Ітан подивився на годинник. 00:19. Устав, підійшов до кухні, налив склянку води, і, проходячи повз полицю з коробкою малювального приладдя, зупинився на мить, дивлячись на неї так, як не дивився вже давно. Не відкрив. Просто подивився.

Повертаючись до спальні, він уперше за багато тижнів подумав не про сходинки паркінгу, а про понеділок.

У коридорі рипнула дошка, та сама, що рипіла завжди. Він так і не вставив цвях, хоч купив його ще навесні.