ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 11(заключна).

**Глава 11**

Поліція нагрянула до квартири Марти пізно ввечері. Вузькі алеї були безлюдні, тільки вітер гнав листя по мокрому асфальту, а ліхтарі відкидали жовті плями на старі стіни. Однокімнатна квартира Марти, що пахла вогкістю, була завалена старими книгами, вирізками з газет і якимись дрібничками. У шухляді комода, під стопкою вицвілих хустин, знайшли листок — кольорове зображення медальйона Войтовичів, з помітками Кравця. Той самий, що він «загубив». Але більше нічого цікавого. Тому поліція поїхала, залишивши Марту голосити про наїзд на бідну хвору стареньку.

Анна й Ігор прийшли до неї зранку, дізнавшись напередодні про результати обшуку. Марта, згорбившись, вмостилася в кріслі, теребячи поділ свого старого плаття. Очі її, зазвичай блискучі, тепер були тьмяними, але в них мерехтіла іскорка виклику.

— Марто Степанівно, — почала Анна вкрадливо, — чули, що у Вас знайшли листок Олексія Кравця. А ж пам'ятаєте, Ви казали нам, що Олексій його загубив і Ви допомагаєте його шукати. То звідки ж він у Вас?

Марта розвела руками, губи її склалися в слабку усмішку.

— Під липою знайшла, — сказала вона тихим, але впевненим голосом. — Голоси підказали. Я ж казала, вони знають, де він.

Ігоря пересмикнуло.

— Ну звичайно, — сказав він, схрестивши руки. — Липа, голоси, сни. Граєте роль недоумкуватої?

Марта Коваленко мовчала, дивлячись на свої зморшкуваті руки зі здутими венами.

***

— Ігорю, — сказала Анна, коли вони повернулися на Десятинну. — Марта явно щось знає. Але ні ми, ні поліція не можемо її притиснути. Ну вкрала вона в Кравця цю картинку з медальйоном. І що? Ти ж бачив, скільки в неї вдома подібного мотлоху. Ну цікавиться бабуся історією. Це злочин? З Кравцем була на дружній нозі. І знову ж — ну то й що? Який у неї мотив його вбивати? Медальйон же не в нього був. Коротше — бабуся хитра, спритна, але навряд чи має відношення до вбивства Олексія. То що — визнаємо поразку?

Ігор потягнувся за бутербродом з ковбасою, губи його склалися в криву усмішку.

— Довженко, — сказав він, — іноді правда вислизає. Але якщо під липою й справді щось закопано, я беру лопатку.

Анна засміялася разом з ним, але усмішка вийшла якоюсь натягнутою. Десь у глибині не вірилося, що бабуся Марта — просто диваковата старенька з купою мотлоху. Щось у її тихому «голоси підказали» муляло, як камінець у черевику, — нерозгадане і незручне, хоч і неможливо було сказати, чому саме.  Вона дописала звіт для батьків Кравця, додавши рядок: «Вбивцю Світлани знайдено. По вашому синові розслідування триває».

А в цей час Марта Степанівна Коваленко стояла біля вікна свого дому на Пейзажці, дивлячись на темні голі гілки липи біля музею. Вона згадала той вечір. Кравець, молодий і захоплений, показав їй листок із кольоровим зображенням медальйона, сказав, що впізнав його на Оксані. «Я віддам його в музей, — сказав він. — Це історія, Марто, її не можна ховати». Вона кивнула, але в грудях запалала дивна, пекуча злість. Чому Оксана, її сусідка, носить таку красу, а вона, Марта, все життя порпається в пилу? Один такий медальйон забезпечить їй чудові умови в найпрестижнішому санаторії, де за нею довічно буде найкращий догляд. Ні музей, ні ще хтось не отримає цей медальйон. В Оксани його легко можна буде викрасти чи купити за безцінь. Вона ж, дурненька, не в курсі, що носить на грудях. Навіть не ховає, думає — чергова дешевка. Головне, щоб молодий фанатик їй не проговорився. Та не тільки їй, а нікому. Ач чого надумав — віддати державі! Добре, що йому зустрілася саме вона, а не хтось інший, коли він зрозумів, у кого всі ці роки був медальйон.

Марта згадала, як заманила Кравця до особняка на Сагайдачного, сказавши, що там є тайник з листами Войтовичів, вона знає, де він, і їх необхідно забрати, поки дім не знесли. Один удар каменем — і очі його погасли. Листок із зображенням медальйона вона забрала, думаючи, що таємниця померла разом з Олексієм. Залишалося тільки одне — медальйон. Вона думала, часу буде досить: Оксана довірлива, недогадлива, можна почекати слушної миті. Але натомість сталося страшніше — Світлана дізналася, Оксана з переляку вбила подругу, і медальйон тепер лежав десь у поліцейському сейфі, недосяжний навіть для найхитрішої сусідки. Все було марно. Вбивство, брехня, листок під подушкою — і жодного санаторію, жодного медальйона. Тільки порожнеча.

Телефон Марти задзвонив, перервавши її думки. Голос онколога був втомлений, співчутливий: «Марто Степанівно, результати аналізів… Прогноз невтішний. Місяць, може, два». Вона поклала слухавку, губи її здригнулися. Липа за вікном мовчала, і голоси, яких ніколи не було, теж.