ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 9.

**Глава 9**

Ранок на Десятинній був по-листопадовому холодним, і Анна, сидячи за кухонним столом, пила міцний чай, намагаючись розкласти по поличках усе, що дізналася. Ігор пішов до своїх поліцейських знайомих, а Анна вирішила повернутися в музей. Записка Кравця — «жінка з музею» — не давала спокою. Оксана, сусідка Марти, здавалася ключем, але Анна не була впевнена. Щось підказувало їй копнути глибше. Вона попросила зробити їй невелику екскурсію музеєм і показати всі портрети жінок, пов'язаних із Войтовичами. Навіть з урахуванням тих, що були в книгах і альбомах, таких портретів виявилося дуже мало, і нічого, що зачепило б погляд, Анна в них не знайшла. Вона сама не знала, що саме сподівається побачити, але покладалася на свою видатну інтуїцію. Не знайшовши нічого цікавого, Анна попросила показати їй фотографії всіх жінок-співробітниць музею й архіву. Фотографій було багато, більшість співробітників виявилися жінками. Анна вже почала терти очі, втомлені від напруженого вдивляння у фотопортрети, коли на одному з них з подивом побачила той самий медальйон, який шукав убитий Олексій Кравець. Чи це не він, а щось схоже?

На фото, зробленому кілька років тому, Оксана Станіславівна Райтар була в блузці з рюшами й стоячим коміром, а на шиї в неї блищав медальйон. Анна примружилася, серце її тьохнуло. Медальйон був надто схожий на той, що описував Кравець у записці як втрачений артефакт: овальний, з тонким гравіюванням, ланцюжок із дрібними ланками. Архівний листочок із чіткою кольоровою фотографією медальйона Олексій умудрився загубити (або його в нього викрали з папки документів), і бабуся Марта чомусь намагалася знайти його під липою. Але такий самий, тільки кам'яний, Анна сама бачила в особняку Войтовичів, бачила в деталях, та й на розмитому чорно-білому знімку теж цілком можна було все, що потрібно, розгледіти. Вона сфотографувала портрет Оксани Райтар на телефон, пальці її злегка тремтіли.

Подякувавши співробітникам музею за допомогу, Анна попрямувала до Оксани, відчуваючи, як холодний вітер пробирається крізь елегантне, але без підкладки сіро-блакитне кашемірове пальто. Вузькі алеї Пейзажки були безлюдні, тільки листя шелестіло під ногами. Оксана Станіславівна відчинила двері, все така ж спокійна, в простому светрі, з теплою усмішкою.

— Анно? — здивувалася вона. — Знову чай?

— Ні, — сказала Анна твердішим голосом. — Покажіть мені медальйон. Той, що на фото у вашій особовій справі в музеї.

Жінка зблідла, але швидко взяла себе в руки.

— Ах, той. Загубила його, — сказала вона, розвівши руками. — Давно. Тепер ношу інше. Ось, дивіться. — Вона показала шовкову бежеву блузку з шарфом під горло, застебнуту круглою різнобарвною брошкою. — Я дуже люблю різні прикраси. Грошей на дорогі не вистачає, купую репліки чи просто симпатичні дрібнички.

З цими словами Оксана дістала коробку з дешевими прикрасами — сережки, ланцюжки, пара перснів. Нічого схожого на медальйон Войтовичів.

— То, може, все ж чаю? Ви вся тремтите.

— Ні. Дякую. Дуже шкода, що Ви загубили таку красиву річ. Вибачте, я сьогодні поспішаю.

Анна вийшла в коридор і стала взувати свої сірі шкіряні черевики. Погляд її ковзнув до взуття біля дверей. Туфлі, черевики — все 37-го розміру. «Як слід під тілом Світлани», — обпекла думка.

— Дякую, Оксано, — сказала Анна, виходячи. — Ще побачимося.

На вулиці вона набрала Ігоря, пальці її так стиснули телефон, ніби боялася його впустити.

— Ігорю, — збуджено почала вона, голос її тремтів від хвилювання. — Оксана — це вона! Це та «жінка з музею»! Я побачила медальйон на її фото в особовій справі, вона навіть не ховалася! І розмір взуття в неї — 37. Розумієш, до чого я? Пам'ятаєш той слід під тілом Світлани Ігорівни?

Ігор кашлянув у слухавку.

— Довженко, ти геній, — сказав він. — Передаю все своїм у поліції. Я якраз тут. Ордер на обшук буде без проблем.

Увечері поліція обшукала квартиру Оксани Райтар. У коробочці-чохлі під ліжком знайшли медальйон — той самий, із гравіюванням Войтовичів. Оксана, стоячи в наручниках, мовчала, очі її були порожніми. Анна, спостерігаючи здалеку, відчула важкість у грудях. Світлана, її подруга, і Альоша, молодий учений, загинули через цю дрібничку. Вона згадала Марту з її лопаткою під липою.

— Ігорю, — сказала вона, коли вони повернулися на Десятинну. — А «голоси» Марти? Може, і справді щось містичне?

Ігор за звичкою фиркнув, розлігшись на її дивані.

— Анечко, не починай ці бабусині казки, — сказав він, потираючи горло. — Хоча, якби я копав під липою, точно б щось знайшов. Піцу, наприклад.

Анна усміхнулася.

— Тролю ти такий! Але жартів не розумієш. Звісно, жодної містики. Швидше за все, десь близько до поверхні труби, можливо навіть спеціальне підземне підживлення для історичного дерева. Або якесь відлуння… Ось і пояснення «голосам».

Вона відкрила ноутбук, щоб дописати звіт для батьків Кравця. Правда виявилася гіркою, але тепер вона була на папері. Залишалися питання: звідки в Оксани Райтар узявся медальйон, зниклий ще до Другої світової, якщо не раніше, і чому вона носила його до останніх подій, не ховаючись? Чому загинули історик і Світлана Ігорівна? Обох убила Оксана?