ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 8.

**Глава 8**

Холодний день гнав хмари над Подолом, де Анна й Ігор сиділи в офісі Романа Литвина. Кабінет пах шкірою й дорогим парфумом, а сам Литвин, у суворому костюмі, нервово постукував ручкою по столу.

— Кравець мене обдурив, — сказав він голосом, що тремтів від злості. — Твердив, що особняк на Сагайдачного — історична пам'ятка, і мені ніхто не дасть дозвіл на знос. Я, дурень, повірив йому замість того, щоб одразу подати всю документацію в ОАТІ Подільського району і в міську комісію з зносу, і в результаті втратив мільйони на затримці будівництва. Льошка все товкмачив про якийсь родинний медальйон, який схований у домі і коштує набагато дорожче самого дому. Над вхідними дверима бачили невеликий кам'яний барельєф? Овальчик такий. Придивіться, це і є той медальйон. Що там шукати? — бізнесмен невесело пожартував. — А я, здається, зрозумів — Льошка просто хотів зберегти дім, любить він усяку рухлядь. Шкода хлопця. Фанат історії. За що могли вбити книжкового черв'яка?.. Але я був в Одесі, ось документи!

Анна перезирнулася з Ігорем. Алібі Литвина було залізним. Вона зітхнула, думки її повернулися до слів Марти про сусідку Оксану, «вічно в музеї». Записка Кравця — «жінка з музею» — спливла в пам'яті, і Анна звернула увагу на майже повний збіг формулювань.

— А рушаймо- но ми в музей, — рішуче запропонувала Анна. — Треба уточнити про сусідку бабусі Марти, яка так багато знає про Войтовичів. Може, дарма ми відмахнулися від неї. Ну й що, що дружить із чудернацькою бабусею. Усяке буває. Сусіди все ж таки. Може, вона самотня... І працює в музеї. Не дає мені спокою ця записка Кравця «жінка з музею». Ким там працює ця Оксана? Уточнимо адресу й навідаємось. Згоден?

Ігор невизначено розвів руками, але сперечатися не став.

— Я вже навчився довіряти твоїй чуйці, Довженко. Йдемо в музей. А потім одразу обідати. Я голодний як вовк. Та й горло прогріти не завадить. Не дивись на мене так — я не про алкоголь зараз.

У музеї пахло воском і старими книгами, як того похмурого дня, коли знайшли Світлану Ігорівну. Завідувачка архівом принесла детективам кілька фотографій загиблої співробітниці.

— Треба вибрати одну. Збільшити й повісити біля входу. Як думаєте, яку вибрати?

Анна швидко переглянула тонку пачку. Вибирати особливо не було з чого. Майже всі були груповими знімками. Найвдалішим виявилося фото, на якому Світлана Ігорівна з жінкою років сорока на тлі Пейзажної алеї. Та не вирізати ж її звідси. На звороті фото підпис: «З подругою. Серпень 2019».

— Це Оксана Грищенко, — тихо сказала завідувачка, заглядаючи з-за плеча Анни. — Оглядачка в нас. Дружили зі Світланою вже й не знаю, скільки... багато років. Живе тут зовсім поруч, на Пейзажці.

Анна перезирнулася з Ігорем, пальці її стиснули фото.

— Схоже, це «наша» Оксана.

Отримавши адресу й телефон Оксани Станіславівни Райтар, вони подякували завідувачці і, попередивши про свій прихід, попрямували до «сусідки й подружки». Холодний вітер гнав листя по вузьких алеях.

Оксана Станіславівна відчинила двері — спокійна, в простому светрі, з теплою усмішкою. Темне волосся її було зібране в пучок, а очі дивилися уважно, але без страху.

— Проходьте, — сказала вона, вказуючи на кухню, де пахло трав'яним чаєм. — Чай будете?

Анна й Ігор сіли за стіл, поки Оксана розливала чай. Анна впізнала її одразу — та сама жінка з фото, практично не змінилася відтоді.

— Ми у справі Світлани Ігорівни, — почала Анна м'яким, але твердим голосом. — І Олексія Кравця. Ви їх добре знали?

Оксана кивнула, пальці її злегка здригнулися, розставляючи чашки.

— Світла була подругою, — сказала вона тихо. — А Альоша… він часто в музеї копався. Хороший хлопець, шкода його.

Ігор кашлянув, потираючи горло.

— А про рід чи особняк Войтовичів теж знаєте? — запитав він, примружившись. — Марта, ваша сусідка, казала, ви любите їй про їхню історію розповідати.

Оксана зітхнула, погляд її став віддаленим.

— Річ у тім, що я сама — нащадок Войтовичів, — сказала вона тремтячим голосом. — Моя бабуся розповідала, як нашу родину розорили в минулому столітті. Усе відняли — дім на Сагайдачного, коштовності. Я росла сиротою, бабуся померла, коли мені було десять. Жила по інтернатах, потім сама пробивалася. Музей — це все, що в мене залишилося від минулого. Я там, щоб відчувати зв'язок із втраченою родиною.

Анна відчула укол жалю. Оксана говорила щиро, але поки жодного слова про медальйон.

— А Кравець? — запитала Анна. — Він шукав щось і в архіві, і в особняку. Може, говорив із вами про це?

Оксана розвела руками, обличчя її залишилося спокійним.

— Він розпитував про Войтовичів, але я насправді мало знаю. Тільки бабусині розповіді.

— Що ж, дякуємо за відведений нам час і за чай. Можливо, ми ще до вас, з вашого дозволу, заглянемо. Сюди чи в музей.

— Довженко, — сказав Ігор, коли вони вийшли, — зворушливо, але є враження, що щось вона недоговорює. Помітила — про медальйон і словом не обмовилась.

Вони звернули з Пейзажки, збираючись вийти на Володимирську, коли біля липи Петра Могили помітили Марту. Бабуся, в старій хустці й потертій велюровій курточці, копала землю маленькою дитячою лопаткою, ніби обгортаючи коріння дерева. Очі її блищали, мов у дитини, що знайшла скарб.

— Марто Степанівно, — окликнула Анна. — Що ви робите?

Бабуся підняла голову, руки її тремтіли.

— Голоси, — пробурмотіла вона. — Вони з-під липи. Тиждень тому Альоша казав про медальйон, мовляв, він проклятий, приносить смерть своїм власникам. Потім мені почали снитися сни — медальйон там, під деревом. Якщо відкопати, голоси замовкнуть. Вони… вбиті кричать.

Ігор фиркнув, мовчки розвернувся й швидко зашагав геть. Анні нічого не лишалося, як наздоганяти напарника.

— Довженко, — сказав він на ходу, — з твоєю липою явно щось не так. То тобі вона щось нашіптує, то бабульці голос подає. Якому деревцю не сподобається, якщо навколо нього розпушать землю? Може, теж хочеш лопаткою попрацювати?