ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 7.

**Глава 7**

Холодний вітер гнав листя по Верхньому Валу, коли Анна й Ігор під'їхали до під'їзду Олени Шевчук. Очі Анни щипало від недосипу, і вона думала, що, швидше за все, дарма приїхали сюди, адже по телефону все ніби з'ясувалося. Але Ігор завжди любить бачити очі співрозмовника й довіряє саме особистим зустрічам. Ігор кашлянув, потираючи горло, все ще хрипке від фарингіту.

— Довженко, — буркнув він, — якщо Олена знову збреше, я почну підозрювати, що вона в нас головна актриса.

Анна фиркнула, але обличчя її залишилося серйозним. Вони піднялися до квартири Шевчук, де пахло кавою і свіжою білизною. Олена, бліда, з темними колами під очима, теребила браслет.

— Ну я ж усе вже вам розповіла, мені більше нічого додати. Альоша говорив про «прокляття» медальйона… Не треба було йому його шукати.

Анна спохмурніла.

— Лено, от тільки давайте тут без містики. Так що сталося вночі біля особняка? Ти бачила Альошу з жінкою. Чому все ж не підійшла?

Олена відвела погляд, щоки її почервоніли.

— Я… злякалася і розсердилася водночас. Думала, він мені зраджує. Тому втекла. Але я ж вам уже казала, що не стверджую, ніби з ним була саме жінка. Схожа. І зріст невисокий, і загальні обриси фігури, пальто… Але голосів я не чула. Удома я трохи заспокоїлася і вже пожалкувала, що не простояла там довше, не переконалася...

Ігор хмикнув, наморщивши лоба.

— Ну й сцена, — сказав він. — Кохання, ревнощі й біганина нічним Києвом. Прямо шекспірівські пристрасті. Ну добре, Олено. Будемо вважати, що ми вам віримо.

Вони попрощалися й попрямували на Поділ, до Дмитра Соколова. Його антикварна крамниця пахла старим деревом і кавою. Соколов, у суворому костюмі, нервово гортав каталог.

— Кравець згадував медальйон, показав мені його фото з архіву, — сказав він сухим голосом. — Ви ж у курсі, що він давно вважався зниклим. Я шукав його через знайомих на чорному ринку, але нічого. Думаю, Олексій помилявся. Можливо, йшлося про схожий медальйон, а не про той «проклятий». До речі, він згадував когось із музею. Але так розпливчасто, що я не зрозумів, чи то хтось знав, де медальйон Войтовичів, чи то теж шукав. Не довіряв мені Кравець.

Анна перезирнулася з Ігорем.

— І ви просто так відступили? Шукали, намацали кінець ниточки і відпустили? — запитала Анна жорсткішим голосом. — Чи голову нам зараз морочите?

Соколов розвів руками, але пальці його здригнулися.

— Не знайшов. І нікого не вбивав. Це ви морочите мені голову, а не я вам. Якщо у вас більше немає до мене питань, то прошу не заважати мені працювати.

На Пейзажній алеї, біля дому Марти Коваленко, пахло мокрим опалим листям. Марта, в старій хустці, відчинила двері, очі її гарячково блищали.

— Голоси біля липи, — пробурмотіла вона. — Вони знають про медальйон. Сусідка теж знає… Любить старі побрякушки, все мені про Войтовичів розповідала. Дружимо ми.

Анна завмерла.

— Яка сусідка? Що вона знає? Що казала? — запитала вона, і серце її закалатало швидше.

Марта розвела руками, голос її став тихішим.

— Не знаю… Оксаною звуть. Вічно в музеї стирчить, працює там кимось.

Ігор кашлянув і потягнув Анну за двері.

— Довженко, — сказав він, коли вони вийшли, — бабуся, окрім казок, нам нічого не розкаже. Сусідка працює в музеї — чудово. Дізнаємося, хто така і що розповідає про Войтовичів. Але скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Якщо дружить із несповна розуму бабцею, то й сама... казкарка. Думаю, пора Литвина струснути. Він повернувся з Одеси. Якщо дізнався, що Кравець його обдурив, мотив залізний.

Анна невпевнено кивнула, пальці її відчули вібрацію телефону. Прийшло повідомлення: у кабінеті Світлани Ігорівни прямо під тілом знайшли слід жіночого взуття, розмір 37. У Олени Шевчук — 39, у самої вбитої — 40, у бабусі Коваленко взагалі ніжка дитяча.

— А в мене 39–40, якщо що, — невесело пожартувала Анна.