ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 6.

**Глава 6**

Ранкове світло лилося крізь вікно квартири Анни на Десятинній, де запах зеленого чаю змішувався з холодним повітрям з вулиці. Анна, в темному светрі, сиділа за столом, пальці її постукували по ноутбуку, поки вона відправляла звіт для батьків Кравця. Очі її щипало від безсонної ночі, але думки не відпускали: записка Кравця — «жінка з музею» — крутилася в голові, як заїжджена платівка. Ігор увалився в кухню в пом'ятому одязі, сивий їжачок на голові стирчав дибки, очі осоловілі, голос усе ще хрипів від фарингіту. Він плюхнувся на стілець, потираючи щетину.

— Довженко, — буркнув він, — на наше розслідування поліція дала добро. Світлану вбили близько десятої вечора. Марта чиста — камери показують, як вона йде з музею о пів на шосту.

Анна відірвалася від ноутбука, брови її злетіли.

— Виходить, Марта відпадає. Але її «голоси» біля липи… Може, вона все ж щось знає? Чи грає дурненьку з провулочка?

Ігор жадібно відсьорбнув із запропонованої чашки.

— Анечко, якщо її «голоси» — доказ, я почну вірити в привидів, — сказав він, але очі його звузилися. — А ось Олена… вона збрехала, що не була в музеї вночі. Виявляється, сусідка в день убивства Олексія Кравця бачила її на Володимирській після дев'ятої. А нам вона що сказала? Нібито лише вночі пішла шукати свого Альошу. Нібито чекала його вдома. Звісно, зі Світланою Ігорівною в Олени навряд чи було щось спільне, але хто знає. Знайомі вони точно були, Олена часто приходила до Олексія в музей.

Анна підтиснула губи, думки її металися. Олена Шевчук дійсно плутала в показах, спочатку приховуючи, що взагалі з дому виходила. Потім сказала, що таки була вночі біля особняка і бачила Олексія з кимось. З ким? З жінкою? Приїхати так далеко посеред ночі й утекти… Боялася, що її звинуватять у стеженні… Але саме цим і займалася по суті. А як збиралася пояснити хлопцю, навіщо за ним поїхала, як адресу дізналася? Адже обшукала ж його піджак. А якщо пояснювати не збиралася, то… чому все ж не підійшла, а втекла. Шерше ля фам? Побачила його з жінкою і… що? Психанула, дочекалася, поки залишиться сам, і вбила? Чи й справді втекла, образившись? Швидше друге, ніж перше. Адже зізналася ж нам сама, що їздила за Олексієм. А от що робила біля музею після 21:00?

— Ігорю, а чого сушити голову. Я зараз зателефоную й напрямки запитаю Шевчук про все. Мені все ж вона минулого разу здалася цілком щирою.

Анна пішла до кімнати й повернулася за хвилин десять.

— Ну ось і все. Що й треба було довести, — Анна усміхнулася і поставила чайник вдруге. — Шевчук була біля музею не «після дев'ятої вечора», а майже об одинадцятій. Забігла туди, побачила, що все зачинено й світла ніде немає, і тільки тоді рушила на Сагайдачного. Думала, що її Альоша поїхав в архів. Він же там майже жив. Думала, що приїхав спеціально, коли немає інших співробітників. Говорив же про якусь таємницю. Але раз там його немає, то вирішила й ту адресу, яку знайшла, перевірити. І я думала в правильному напрямку — їй здалося, що він на Сагайдачного з жінкою. Не впевнена на сто відсотків, але… так здалося. Тому й не підійшла, а втекла.

Ігор встав, одягаючи пальто.

— Тоді план, Довженко, — сказав він, підморгуючи. — Спочатку Олена Шевчук на Верхньому Валі. Потім Соколов на Подолі. І заглянемо до Марти Коваленко на Пейзажку. Але якщо вона почне про «прокляття» медальйона, я ховаюся за тебе.

Анна усміхнулася, закриваючи ноутбук і взуваючись.