ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 5. Голоси під липою. Глава 3.

**Глава 3**

Сутінки все сильніше гущалися над Старокиївською горою, де Пейзажна алея, посипана жовтим листям, тягнулася вздовж старих будинків від Андріївського узвозу й майже до Львівської площі. Холодний вітер гнав запах вогнищ з Замкової гори, вдалині відлунювали дзвони Софійського собору. А внизу готувався до вечірнього відпочинку Поділ.

— Нас ще сьогодні Марта Коваленко чекає, — позіхаючи, прохрипів Ігор, вийшовши з кав'ярні. — Топаємо назад на фунікулер і на Пейзажку.

Вони постукали в двері, і Марта, крихка стара жінка в темному светрі, відчинила, перелякано дивлячись на тих, хто увійшов.

— Я шукала під липою листок з документів Кравця, — заговорила вона прямо з порога. — Він сказав мені, що загубив його десь там, коли вийшов з архіву. Там було щось про медальйон. І вночі… така жуть — я чула його голос прямо з-під землі, ніби він мене кликав.

Анна спохмурніла, скептицизм її знову спалахнув.

— Листок? — перепитала вона. — Може, фотографію? І який голос? Ви особисто знали Олексія Кравця?

Марта відвела погляд.

— Не дуже добре знала. Він цікаво розповідав про Войтовичів, — пробурмотіла вона. — Їхній медальйон… він проклятий. Приносив смерть у XIX столітті.

Ігор кашлянув, погляд його став холодним.

— Прокляття чи ні, — сказав він, — ви шукали докази, Марто Степанівно. Що на тому листку? Якщо листок важливий, чому не віддали його поліції?

— Тому що не знайшла, — розвела стара жінка руками.

— Зрозуміло. Вибачте, що потурбували. Відпочивайте, — сказала Анна, застібаючи пальто.

Детективи вийшли на алею, і Ігор потягнув Анну до Володимирської.

— Кава, Анечко, — сказав він, очі його благально блиснули. — Гарячу міцну каву. Інакше горло мене доконає.

У кав'ярні на Володимирській, де аромат кави змішувався з теплом від батареї, вони сіли за столик біля вікна. Київ тонув у сутінках, кав'ярня була повна молоді. У них день ще тільки починався. Анна переглядала повідомлення в телефоні, поки Ігор насолоджувався своїм гарячим мокачино. Нарешті він, відставляючи порожню кавову чашку, кивнув на чоловіка в довгому пальті, що сидів біля барної стійки.

— Це, до речі, Дмитро Соколов, колекціонер, — сказав Ігор тихо. — Світлана Ігорівна з музею його згадувала: він теж цікавився медальйоном Войтовичів і зустрічався з Кравцем за день до вбивства.

Анна подивилася на Соколова, темні очі його зустрілися з її поглядом.

— Пора з ним поговорити, — сказала вона. — На ловця і звір біжить.

Ігор посміхнувся.

— Тоді допитуй, детективе, — сказав він. — Але якщо і він заговорить про прокляття, я беру вихідний.

Вони встали, прямуючи до Соколова, поки він не вийшов з теплої кав'ярні.