Частина 6. Крізь роки

— Але було уже занадто пізно. – тихо кажу дівчаткам, закінчуючи розповідь. По сухій щоці таки скочується одна самотня сльоза.

Марічка з Оксаною сидять мовчки якусь мить, вражені цією оповідкою. Аж раптом Оксанка піднімає на мене очі, повні подиву й цікавості.

— А що ж сталося з театром? З вашими друзями?

Мимоволі сміюся.

— Той театр знайомий вам. Бо ж ви минаєте ту будівлю щоранку коли чимчикуєте до школи. Та про все по порядку. – кажу я, пояснюючи що ж сталося далі, після зникнення Гната з мого життя. – Я не покинула Василевої трупи та стала їхньою головною акторкою. Пізніше Василь, твій дід, Марічко, таки покликав мене заміж всерйоз. А я ж що? Погодилася, звісно. Звикла я вже до нього. Та й людиною він був чудовою, Царство йому Небесне. Через кілька років, назбиравши з гастролів трохи грошей ми вдвох викупили у Коваля приміщення театру, і Василько став його директором. Керував нами, ай, аж гай шелестів. Завжди мріяв про те. А ми та й гавкнемо на нього, коли надто вже зазнавався. Та любили його все одно, він у нас такий був один на цілий Київ. 

Важко зітхаю, згадавши свого сонячного чоловічка. Переводжу погляд на стіну, завішену старими плакатами та афішами з наших вистав. Але мою увагу приковують до себе наші спільні з чоловіком фотокартки. Де він ще молодий та усміхнений. Не підкошений хворобою.

— Та-ак, не чекали ми його смерті. Важко було після того. Театр ледь не закрили. Ледве вибралися з тих лихих часів. Тоді у більшості нас уже й дітки були, але наш театр кидати напризволяще ніхто не хотів. 

— Це той театр, де зараз ваша театральна студія? – нарешті здогадується Марічка. До цього я якось ніколи й не розповідала звідки у мене взялася студія та й про Гната теж ніхто ніколи не чув. Я й сама забула про нього на якийсь час, у шлюбі з Василем.

— Так, він самий, Марічко. Не витримав наш театр лихої долі своєї. Але й проіснував добрих тридцять два роки. Всі ми колись були молоді, і наш театр теж. Але й він згинув раніше за нас. Проте лишив по собі добру пам’ять. – посміхаюся я афішам на стінах.

— Скажіть, Маріє Сергіївно... – несміливо каже Оксана. – А ви б хотіли побачити його знову? Того, вашого Гната?

— Мого Гната... – сумно усміхаюся я. Говорити про те, що навіть ніколи не шукала його, я не стала, сказавши натомість: – Стільки років минуло... Я навіть не знаю чи він ще живий.

На тому мої оповідки з молодості закінчилися. По дівчат заїхав Марійчин батько, мій син, страшенно схожий на Василя в юності, та поцілувавши мене в щоку на прощання забрав моїх акторочку й балеринку.

Лишившись в квартирі наодинці, раптом відчуваю себе неймовірно самотньо. Замислено дивлюся на стіну, остаточно покинувши в’язання, та думаю про давні втрачені роки, що вже ніколи не повернуться. 

Зненацька стукаю пальцем по стіні й сміюся сама до себе. Відповіді, зрозуміло що не було.

— Дівчатка! – плескаю у долоні через кілька днів після того, прикрикуючи на старшу групу з театральної студії. – Давайте цю сцену ще раз.

— Бабусю, бабусю! У мене для тебе сюрприз! – залітає до залу Марічка.

Повертаюся у її бік, не піднімаючись з темно-синіх крісел, та дивлюся на онучку з докором.

— Ну й де тебе носить, Маріє? Репетиція у самому розпалі.

А це дівча, мов не чуючи зауважень, стає переді мною й по діловому склавши разом долоні виголошує з променистою усмішкою:

— Я знайшла нам драматурга, який напише п’єсу для нашої наступної вистави. Буде суперська прем’єра, от побачиш! Всі будуть у захваті.

— Ну добре, – крекчу я. – Готуйся до сцени. Я з ним поговорю.

Хвилин через сорок заходжу до свого кабінету, в якому мене вже чекає гість. Немолодий. Десь такий як я, а, може, й старший. Всаджуюся в своєму кріслі, не надто придивляючись до цього драматурга.

— Я вас слухаю. – кажу розсіяно та витягаю з шухляди папери, які мала переглянути ще вчора.

Та раптом відриваю від них погляд, зачувши щось не ладне. Піднімаю голову, зустрічаючись з блакитно-сірими очима, затягнутими старечею пеленою, і застигаю, затримавши дихання.

— Гнате? – шепочу ледь чутно, хапаючись за серце, й невіруюче хитаю головою. Знімаю окуляри, але все одно нічого не бачу. Очі застилають сльози, заважаючи як слід розгледіти знайоме обличчя, спотворене опіками та віковими зморшками. – Гнате... 

Він усміхається. Вперше за все життя.

— Ну здрастуй, Марічко.