Частина 5. Прощальний подарунок

Наша вистава, схоже, перевершила усі сподівання публіки, яка розкупила квитки вкрай не охоче і завітала до театру без особливого ентузіазму. Після затягнутої напруженої тиші нас усіх встигла накрити перша хвиля легкої паніки, але вже в наступну секунду увесь зал підхопився з місць, шалено плескаючи. 

Я навіть змогла помітити, як десь у глибині натовпу, що створив божевільний гвалт овацій, плескала в долоні зворушена жінка зі справжніми сльозами на очах.

І ця емоція, ця реакція на п’єсу безсмертної Лесі у нашому виконанні стала для мене навіть ціннішою за всі ті усмішки та численні компліменти, кинуті нам захопленою публікою.

Навіть скептичний та нестерпний Коваль, який впродовж усієї вистави спостерігав за нами з відвертою огидою, побачивши реакцію глядачів, теж не зумів не подарувати нам свої дорогоцінні оплески. А сам не відводив хитрих лисячих очей з приємно приголомшених людей, певне, вже рахував гроші, які заробить на нас.

Та нам було все одно. Ми були щасливі. І насолоджувалися моментом.

Та то був лиш момент. І він закінчився.

Коли я прямувала до гримерної, до гурту, до Василя та до власника театру, який точно має експертну думку щодо нашого виступу, в тісному коридорчику раптово наштовхуюся на якогось чоловіка.

— Добрий вечір. – дещо здавлено вітаюся, упізнавши у затишній напів темряві моторошні шрами на обличчі нашого сусіда.

— Добрий. – хрипло відповідає він та ледь схиляє переді мною голову так, неначе бачив перед собою не юну актрису-початківицю, а майбутнього генія. – Вистава була... чудовою. Я хотів сказати... 

Не встигаю хоча б запитально кивнути, як з’являється презадоволений Василь, по-хазяйськи обіймаючи мене за плечі. В руках тієї ж миті опиняється букет білих лілій.

— Марічко, – тягне, мов оду промовляючи, моє ім’я він. – Ти була просто неперевершеною. 

— З твоїх вуст це звучить, наче прокляття. – сміюся до нього, цілком забувши про потворного сусіда. – Невже таки оженешся зі мною?

Ще довго ми з усієї трупою святкуємо нашу першу значну перемогу, доки за вікнами столичного ресторану періщить страшенний дощ. А коли він трохи заслаб, то ще довше я сиділа з Ірмою, яка на честь мого перформансу купила дорогезного вина та затягла до своїх кімнат на дівочі посиденьки, що затяглися до пізньої ночі. 

— Ой, Марічко, – видихає з рота дим Ірма та прикусує кінчик мундштука у спробі стримати вже п’яний сміх. – Ти би бачила того дивака. Він таки доконає мене.

— Хто? – і собі сміюся я, вже давно весела та говірлива. – Той екс-с-сцентричний юнак?

Чергова хмарка блакитно-сірого диму повисає над нами, коли Ірма робить ще одну затяжку.

— Еге ж. Простояв під цим жахливим дощем з пів години, не менше.

— Божевільний. – шепочу дивним п’яним голосом і ми знову дзвінко гигочимо, остаточно піддавшись чарам алкоголю.

Коли ж ми з Ірмою нарешті розходимося, я повертаюся до своєї кімнати страшенно втомлена, але задоволена та з приємною легкістю в голові. Вже розв’язую комір на блузі, як раптом вирішую заговорити з Гнатом наостанок.

Хоча б побажаю доброї ночі. Миритися просто немає сил.

Слабко, але рішуче стукаю по стіні кісточками пальців.

— Гнате? – тихо кличу я. Ще раз стукаю по обшарпаній стіні, вже трохи гучніше. – Невже й досі сердишся на мене?

Тиша. І чому тільки мовчить? Невже з дому де вийшов? Та й взагалі, чи виходив він коли-небудь з тих своїх кімнат?

Хмільна димка враз зникає з моєї голови, коли все моє тіло зненацька пронизує погане передчуття.

— Гнате! – крикнула вже майже на весь голос. І байдуже, що ніч на дворі. Мій любий привид десь подівся, раптом сталося з ним що?

Глухий хриплий кашель, що несподівано донісся з-за того боку стіни, тільки підтвердив мою страшну злогадку.

— Гнате! Гнате! Тобі зле? – захлинаючись у потоці власних питань та купі занепокоєних думок, белькочу я. – Може, принести тобі гарячого? Я погукаю Ірму, якщо ти... 

Замовкаю на пів слові, прислухаючись до його першої відповіді.

— Не треба. – чую слабке і хрипле. Після чого Гнат знову заходиться страшним вологим кашлем. 

— Але тобі ж пога... 

— Я йду спати. – каже він тихо, але твердо. – І тобі раджу.

— Так? Ну... Добре.

Та хіба зможеш спати після таких слів? Та ще й цей його кашель. Підриваюся щомиті, нервово прислухаючись чи чутно його важке дихання з-за стіни. І кожного разу мені здається, що він от-от замовкне і більше ніколи не заговорить зі мною. Взагалі не заговорить ні з ким. 

Сиджу попід стіною цілісіньку ніч, борючись із втомою та хвилюванням за сусіда. Але під ранок все ж засинаю прямо на підлозі, упустивши надто важку голову на коліна. І прокидаюся тільки тоді, коли сонце піднялося вже занадто високо, аби назвати його відблиски, що грали на дахах будинків, ранковими. 

В першу чергу гукаю Гната.

— Гнате, тобі краще?

Та відповіді немає.

Дихання одразу ж перелякано збивається, і я стрімко піднімаюся на ноги й з усієї сили стукаю по стіні, в паніці слухаючи чи не долине відповідь. Та скільки б я не кликала Гната на ім'я, скільки б не благала відгукнутися, за стіною була лише тиша. І тоді я, не роздумуючи ні хвилинки, кинулася до кімнат Ірми, стукаючи в шаленому ритмі тепер по її дверях.

— Маріє? – визирає з-за своїх дверей Ірма в самому шовковому халаті, сонна та якась сіра після минулої ночі. Але зі звичною дамською сигарою в руках. – Щось сталося?

— Так... – майже кричу, важко дихаючи. – Мій сусід... Він вчора ввечері так кашляв, а тепер... тепер не відповідає. Він мовчить, розумієте?

— А, то ви про Гната? Не хвилюйтеся так! Він з’їхав сьогодні вранці.

— Як... з’їхав?

— Виявляється зовсім непоганий хлопчина. Шкода його. – зітхає Ірма, знову кусаючи мундштук та відводячи погляд кудись у бік. – Ці опіки. 

— Опіки?... – вражено повторюю пошепки, а серце раптом завмирає. Але ж це неможливо... 

— Ледь не забула! – скрикує зненацька Ірма. – Він же лишив вам подарунок! – каже вона та, приклавши руку до грудей, зникає у своїх кімнатах і швидко повертається з тонкою книжечкою в руках, яку тицяє мені. – Ось тримайте.