Частина 4. Театр невдах

— Ви нам не підходите.

— Наступна.

— Ні.

— Не цього разу, люба.

Відмова. Одна за одною. Безкінечна черга відмов. І я стала невідривною частиною цього вічного ланцюга проб та провалів.

Сиджу в одному зі столичних парків, неподалік скверу, що виводить прямо до мого будинку, й, колупаючи пальцями дерев’яну лавку, думаю про те, чого ж мені не вистачає, в чому саме моя помилка? І знову душу охоплює розпач.

Навколо мене згущується темрява безнадії, але цього разу вона відступає неабияк швидко, бо поруч зі мною з’являється віддалено знайомих молодий чоловік. Він, здавалося світився зсередини, легко прогнавши геть мої сумні тіні.

— Вибачте, панно. Дозвольте запропонувати вам своє ненав’язливе товариство. 

— Прошу. – байдуже відповідаю я. Лавка все одно не моя.

Персонаж, який абсолютно нічим не запам’ятовується. Ця його копиця темного русявого волосся й звичайні очі не привертали особливої уваги. Лише приваблива сонячна усмішка, не п’яна й не млосна, а така по теплому привітна, чіпляла погляд та торкала якісь невідомі струни в душі. 

І все ж він здався страшенно знайомим мені. 

— Бачив вас на прослуховуваннях кілька разів. – опустився біля мене цей сонячний чоловічок. І не дядько ще, проте й не парубок. Може, на кілька літ і старший мене. І точно, ми раз чи двічі зустрічалися поглядами, нещасними і сповненими безглуздої надії. – Я теж пробував вдачі там, але... боюся ми з вами втрапили в одну халепу, прекрасна діво. І вихід з цієї халепи у нас теж один на двох. Трьох. Чи п’ятьох. Словом, нас ціла компанія отаких от ніким не визнаних митців.

— То ви теж актор? – щиро здивувалася, хоча по його жестам та міміці й було очевидно, що з моєю справою він знайомий добре. Та й на прослуховування приходив же чомусь.

— Драматург. – з променистою усмішкою виправив мене юнак. – А ще режисер, постановник. Актор, звісно. Гример та костюмер. Можна сказати, я весь театр в одному флаконі.

— Як же ви все встигаєте, пане...? Не знаю як вас... 

— Василь. Я Василь. Василь Закрий Рота, як мене часто звуть. – ця його усмішка, що грала на тонких парубоцьких губах, здавалося, відблискувала у самісінькій глибині його карих очей. А вони сяяли весело, були не без хитринки, але повні загадкової рішучості. – А встигаю все тому, що маю під рукою купку вірних прибічників. І всі ми шукаємо собі притулку. 

— Я Марія. Марічка. То в чому полягає ваша пропозиція?

І він, галантно підхопивши мене під лікоть, потягнув у свій світ. Світ, частиною якого я сама мріяла бути цілісіньке життя. Той, світ тепер наш спільний, відколи він підчепив мене у тому київському парку, ховався у курному й темному напів підвальному приміщенні. 

Тут стояв аромат дешевих цигарок та сторічного пилу. Горіла лише одна з трьох підвішених гасових ламп. Озирнувшись цим душним тісним та ще й наполовину темним приміщенням, я з подивом розумію, що тут дійсно вирує найсправжніше театральне закулісне життя. 

Щоправда, тут не було куліс чи сцени.

В одному кутку, навколо саморобного столу, що представляв собою дошку, вкладену на дві невеликі порожні бочки, сперечалися про щось ті, що, певне, були за постановників чи драматургів. Неподалік від них, сидячи на старих дерев’яних стільцях, а то й зовсім на підлозі, латали костюми художники з творчої групи. Теж двоє. У протилежному від них боці хтось надзвичайно чутливо репетирує одну зі сцен “Лісової пісні”. Ця пара акторів, таких схожих ззовні, що здавалося, ніби вони родичі, відгравали Мавку з Лукашем майже бездоганно. Одразу ж захотілося приєднатися до них, саме серце тягнуло моє тіло до подібних мені. 

Дивина. Театр без театру. 

Бродяги. Ті, хто не мав в кишені грошей, але мав дещо краще — свою рідну штуку й свободу. Їм належав цілий світ. І вони самі належали своєму світові.

— Ну що, Закрий Рота? Знайшов нам кращої долі? – весело гукнув хтось з костюмерів.

— Еге ж, – погодився чорнявий актор, а його партнерка лише труснула такою ж чорнявою косою. – Поки ми ще стричатимемо у цій дірі? Не так мені уявлялася столиця.

— Знайшов, браття. Знайшов дещо навіть краще.

Драматург, який до цього щось поспіхом записував на аркуші паперу, хрипло розсміявся прокуреним сміхом, але промовчав так і не відірвавши голови від своїх записів. Рудий же костюмер звів брову у німому питанні, ковзнувши по мені зацікавленим поглядом.

— Краще? Що ж може для нас бути краще за власний театр?

— Його майбутня зірка!

Чорнявий пхекнув, та без злоби. Скоріше весело, неначе нарікаючи на старого доброго товариша.

— Те саме ти сказав моїй сестрі, коли підібрав нас зі шкільного драмтеатру.

— Але ж я не збрехав? Нас знала вся округа! – підморгнув чорнявій Василь. Та лиш вишкірила рівні білі, мов у молодої кобили, зуби та засміялася.

Я теж мимоволі усміхаюся. Ця компанія подобається мені все дужче.

— Марічко, то товариство. – махнув рукою по черзі у три різних боки непосидючий Василь, що так кумедив свій гурт. – Товариство, то Марічка.

З цими словами мене затягли на середину підвальчику, прямо до столу, над яким трудилися постановники. Василь без зайвих пояснень згріб зі столу все, що на ньому лежало, кинувши посередині свого капелюха, і всі присутні, мов за командою, згуртувалися навколо нас. Схоже, серед них це було вже знайомим знаком зібратися докупи, на загальний збір.

— Слухай мій план, товариство.

І усі ми, в сумі восьмеро людей, нашорошили вуха, з відвертим нетерпінням слухаючи так званого лідера. Закрий Рота з хитрим змовницьким блиском в очах заходився пояснювати нам хід своїх творчих і, як я зрозуміла з жартівливих шепотінь, божевільних думок. 

Коли ж він замовк рухнувши густими бровами в бік кожного з товаришів, над нашими головами запанувала густа тиша. Але не нервова чи напружена. Навпаки — повна духу щирого захоплення та мовчазної надії на вдачу. Вперше таку атмосферу мені довелося ділити зі стількома людьми. До цього мені здавалося, що такий настрій час від часу може бути тільки в мене одної. Змішані бурхливі відчуття. Нетерплячка й сподівання разом.