Частина 2. Втеча до мрії

То було так давно... Тоді, коли я була ще молодою й вродливою, коли в жилах стукала гаряча нетерпляча юнацька кров. Тоді, коли душа була повна мрій, а тіло — сил та наснаги, аби зробити так, щоб всі ті мрії збулися.

— Я не піду за нього! – кричу матері з відчаєм пораненої лані. Знову вона чіпляється до мене з тими її претендентами на мою руку та серце. Чи, вірніше сказати, на її статок, що дістанеться мені та моїм дітям у спадок. Роблю глибокий нервовий вдих та прогнавши горді сльози злості, кажу твердо: – Я поїду в місто, і влаштуюся до театру.

— Який театр? – скрикує мало не істерично мати, сама ще не стара та повна сил. От і вийшла б заміж вдруге, замість того, аби заважати моїм заняттям з ораторського мистецтва та акторської майстерності, які я обрала замість звичних фортеп’яно чи живопису, чим неабияк розгнівала її свого часу. – Ти мене зганьбити хочеш? – вичавлює мати нещирий плач, тугіше загортаючись в свою улюблену дорогу шаль криваво-червоного відтінку. Вона хапається за серце та стогне, а я незворушно стою навпроти, злісно зводячи брови. Дарма мати так не злюбила мого театру. Сама актриса ще та. – Поїдеш зараз — ти мені більше не донька, ясно? Хай хоч погниє те золото, та тобі ні копійки не дам! Зрозуміла мене?

Відповідаю, переможно скинувши голову й не здригнувшись під матереним пекельним поглядом:

— Тим краще.

І я втекла з дому, щоб стати акторкою. Продала свої прикраси, щоб вистачило на квиток до Києва та для того, аби орендувати невелику кімнату. Хоч чимось допомогли мені ті брязкальця з холодного металу та блискучих камінців. Грошей, звісно, отримала набагато менше, ніж вони коштували насправді, але я була й тому рада. 

Десь зо два тижні до прибуття в столицю, я розпитала знайомих з нашого краю, які сезонно їздили на заробітки до Києва та знали де і як краще орендувати кімнату. Тож, дізнавшись потрібну адресу, відправила листа на ім’я так званої Ірми Мельник, яка могла надати у моє користування досить пристойну, судячи з описів тих самих знайомих, кімнату. Навіть не уявляю, що за пані ця Ірма, але мене неабияк порадувала демократична ціна моїх майбутніх “покоїв”. Я змогла б жити в кімнаті Ірми не менше півроку, враховуючи моє теперішнє матеріальне положення. 

За тиждень я отримала від пані Мельник відповідь з проханням надіслати їй телеграму за добу до мого приїзду. Мені, окрім як заплатити за телеграму вісім копійок, лишалося лише зібрати речі та сісти на потяг до Києва.

Тож, я вирушила назустріч новому життю. І це нове життя почалося з київського вокзалу.

Уже на потрібному місці, біля самісінького під’їзду, я несподівано наткнулася на котрогось чоловіка. Певне, я занадто глибоко занурилася у мрійливі думки про майбутню славу й ненароком потривожила місцевого жителя, який спокійно собі прогулювався, вирішивши влаштувати вечірній променад.

— Обережніше. – чую похмурий та холодний, мов у мертвого, голос. Знаю, мертві зазвичай мовчать, але тоді мені чомусь спало на думку саме таке порівняння.

— Перепрошую. – зніяковіло вичавлюю я, бо ж не знаю чи буде чемно за звичкою гордовито піднести голову та зневажливо промовчати. Але варто було мені підняти очі на його обличчя, як будь-які думки й слова зникли з моєї голови.

Жахливі, я б навіть сказала — страховинні опіки вкривали його обличчя потворними блідими плямами, робили його лице таким моторошним, що я мимоволі здригаюся. Вони, ці ж шрами від опіків, не давали змоги хоча б здогадатися скільки чоловікові років. Чи то вже надто дорослий юнак, а чи ще молодий чоловік було не зрозуміло. Лише його очі, блідо-блакитні, майже сірі, вважай, такі самі, як мої власні, були повні втоми та абсолютно несподіваної зневаги і навіть презирства.

Передумую, і таки піднімаю голову якомога вище, дивлячись на цього пана з гори. 

— Сподіваюся, пан квартирант не ображає мою любу приятельку?

Стрімко повертаюся на солодкий жіночий голос повний не зовсім справжніх веселощів та приголомшено зітхаю. Певне, то є та сама Ірма. Вона швидким нахабним кроком підійшла до мене зійшовши з ганку під’їзду на тонких підборах, своїми плавними та привабливими рухами нагадуючи чимось пантеру.

— Це ж ви, Марія? Прошу за мною, моя мила. 

Ірма схопила мене під лікоть.

— Гарного вам вечора, шановний. – з тою ж променистою усмішкою побажала на прощання чоловіку вона.

Той лиш скупо кивнув, навіть не підіймаючи на нас очей, та подався геть.

Ірма ж потягла мене у бік потрібного під’їзду, змовницьким напівшепотом розповідаючи мені щось про цей будинок та його жителів. А я все не могла відвести захопленого погляду від її тонкого витонченого обличчя з густо підведеними чорним очима, що робило її страшенно схожою на тих не наших китаянок. Ще більш східного Ірминому образу додавали дві палички, встромлені в кущик чорного волосся з незвичною стрижкою. 

Дуже мене зацікавила ще й довга дамська сигара, яку Ірма потягувала через слово, час від часу по-хижому покусуючи зубами кінчик мундштука. Все більше ця жінка нагадувала мені норовливу чорну кішку.

Загадковий блиск її зелених очей та хитра усмішка видавали в ній таку ж, як я. Акторку.

Навряд Ірма грає в театрі, але талант до того діла має точно.

— Цей юнак таки-ий ексцентричний. – протягнула вона по складах зарубіжне слівце. – Моя воля — вигнала б його до чортів собачих. Та він надто добре платить за свої кімнати. Митець! Певне, видавництва журналів непогано платять йому за ті його віршики. 

Провівши мене до своїх квартир та вказавши на тепер уже мою власну кімнату, вона востаннє окинула мене уважним поглядом, замислено затягуючись пахучою сигарою. Ірма випустила у повітря блакитно-сірий дим та промовила на останок:

— Послухайте, Маріє. У того чоловіка ніхто не знає, що в голові. Творчі люди такі непередбачувані. А особливо ці письменники чи поети. Якщо вас хтось скривдить, звертайтеся до мене. – наставляла мене вона, будучи самою добродушністю, коли прикладала вільну долоню до майже пласких грудей. – Я майже завжди тут.