Голос з нізвідки

Вона мовчки пробиралася крізь снігові замети, обережно переступаючи зледеніння на своєму шляху. Ще трохи, геть трохи! І там вдалині уже майже досягнути рукою світло!

Йшла на нього, до нього, крізь нього. Лише там вбачаючи вихід.

— Агнелія.

Хтось голосно гукав її ім’я. Голос лунав звідти, де було світло.

Вона щовечора чула його саме о цій порі. Не надто гучний, і в той же час з якимось розтягнутим медовим присмаком, що віддає солодкавою густиною і бажанням впиватися ним, в той же час, залишаючи відчуття приторності.

— Агнелія...

— Хто ти? Відповідала кудись у невагомість і звуки власного голосу, мов краплі весняного дощу, скочувалися стінами обшарпаної стіни колись могутнього палацу, що нагадував собою примару. Вона обережно йшла вздовж стіни, злегка притримуючись рукою, щоб не посовгнутися на обледенілій стежці. Ноги байдуже робили кроки у темряву, — раз, другий, третій.

— Не бійся Агнеліє. Не бійся. Рішучіше. Вперед!

— Я не знаю тебе.

— Чому ж тоді ти за мною йдеш?

У місті починали гаснути вечірні ліхтарі.

Сірість світанку мовчки лягала на його тіло, спрагле весняного тепла, яке, мов намагалося загорнути і не віддати весні те, над чим зима хотіла мати необмежену владу. Місто задихалося в холодних конвульсіях і, все ж, продовжувало жити мільйонами людей-клітин.

“Я клітина”. Часто думала про себе Агнелія. Його клітина. Воно живе. Воно дихає, в тому числі завдяки мені.

Вона мовчки сиділа біля вікна. Прозорі шиби відділяли від його подиху.

Важкого, сповненого люті і спраги.

Вона ховала ноги у ковдру.

“Мені болить. Ааах, чим же заглушити цей біль!” В ногах все ще тримався мороз і мов шматки льоду проколював їх наскрізь.

“Я вдома. Мені нічого не загрожує. Тут безпечно”.

Тепла ковдра повертала до життя. До реальності, що пахла гарячою кавою.

Тут усе було своїм — дерева, що простягали гілля-руки до неба, в той же час, тягнучись кудись далі, у невагомість. І, здавалося, лише скляна шиба відділяє їх від Агнелії. Похмурий будинок з білими колонами, що наче намагається розповісти їй одній якусь тільки йому відому історію. Вуличні коти, що мов примари човгали напіврозтопленим-напівзледенілим снігом.

День поволі заповнював собою навколишній простір. Думки борсалися, мов у багні, шукаючи виходу. Ще трохи і їх доведеться звільнити, скинути з себе разом з ковдрою, випустити назустріч новому дню.

Вона взяла до рук записника. Лінійки були прокреслені акуратним дрібним почерком. Лікарем стати їй вочевидь не судилося. Крові, зрештою, вона боялася не менше, ніж людей, яких не могла прочитати.

08:30 нарада з представниками їхнього офісу, 09:00 кава-брейк з нудними розмовами про погоду, далі стоси документів, які потрібно перечитати, відповісти, викинути в смітник, обідня перерва, ще одна нарада, візит до стоматолога і завершення чергового дня. При цій згадці Агнелія напружилась.

Людська пам’ять це живий організм, що має здатність відчувати нас часом краще, ніж ми самі. Обіцяла собі не думати,і все ж, щойно думка — мимовільна, непрошена, перетинала кордони мозку, тіло відразу відчувало її прихід. Відповідаючи бунтом.

Довга і темна стежка, заледве прогорнута від снігу вздовж стін закинутого міського замку. Побиті вікна, за якими гори сміття і її повільні кроки.

Іншого шляху немає. Щоразу повторювала собі мов мантру намагаючись не думати ні про що. А потім знову цей голос, не могла знайти відповіді — звідки він і чий? Звідки знає її ім’я? Але найгірше не могла відповісти, чому ж продовжує за ним іти!

Треба збиратися. Поволі скинула ковдру, і зробила кілька кроків в напрямку ванної. Я не хочу більше зими. Я втомилася від неї.

Ранок займався досвітніми вогнями, розбурхував приспаних зимою поодиноких людей, що як і Агнелія всупереч власній волі повинні були кудись іти.

— Нам потрібно досягнути кращого показника за результатами роботи, нам потрібно бути на голову вищими від наших конкурентів, що дихають нам у спину. Сучасний світ не терпить поразок! — заходився керівник їхньої компанії ледь стримуючи слину з рота, що розліталася навсібіч, створюючи неприємний дискомфорт для людей, що сиділи від нього на відстані витягнутої руки.

Сучасний світ не терпить поразок...Повторила про себе подумки, збираючи останню силу волі в намаганні сконцентруватися. Не терпить поразок...А що він власне терпить? І чи взагалі щось терпить зараз? Зима як ніколи влучно доповнювала її стан. Зима як забуття. Зима, що пробиралася крізь шкіру не розуміючи, куди і для чого вона приходить. Щоб потім отак от раптово усе віддати весні? Вона відчайдушно боролася, без найменшого бажання поступатися правами. Той, у кого сила, ніколи не хоче здаватися. А що, власне, таке та сила? Та й чи була б вона помітна без слабкості? Без чийогось усвідомленого піддавання чи що?

Знову ця стіна. Побиті вікна стирчали списами, роздираючи уяву навпіл. Сьогодні додався ще й запах. Тхнуло вмиранням. Поступовим розкладанням того, що вже не живе, і що, мов хоче залишити світові останню згадку про себе. Цей їдкий моторошний запах. Він забивав ніздрі, він наповнював її усю, мов шукаючи якогось живого пристанку. Вона обхопила голову руками і в цю мить вкотре знову почула оте млосне і протяжне “Агнеліє”...