35

За вікнами квартири Мінтри небо набувало ніжно-рожевого відтінку, а перші промені сонця торкалися дахів сусідніх будинків. Десь унизу вже гули автомобілі, продавці відчиняли свої крамниці, а з маленького кафе на розі долинав знайомий аромат свіжозвареної кави.

Звичайний ранок.

Та для Лаліни він був зовсім не звичайним.

Сьогодні Мінтра летіла до Сінгапуру.

І хоча вони обговорювали цю поїздку вже кілька тижнів, хоча разом готувалися до неї, хоча Лаліна щиро хотіла, щоб її кохана отримала шанс на нове професійне майбутнє, жодна з цих думок не робила прощання легшим.

— Кава? — запитала Мінтра, стоячи біля кухонної стільниці.

Лаліна сиділа за столом, підперши щоку долонею.

— Якщо я скажу, що хочу залишитися в ліжку до кінця життя, ти приготуєш її туди?

— Ні.

— Жорстока жінка.

— Але можу принести тобі каву сюди.

Лаліна зітхнула.

— Приймається.

Мінтра поставила перед нею чашку.

Кава була саме такою, як Лаліна любила: без цукру, з невеликою кількістю молока.

Вона подивилася на напій, а потім на Мінтру.

— Ти знаєш, що я почну сумувати навіть за цією кавою?

— Ти можеш приготувати її сама.

— Це не те саме.

— Чому?

— Тому що тоді ніхто не стоятиме навпроти мене з таким обличчям, ніби я найбільша проблема в його житті.

Мінтра підняла брову.

— Ти справді вважаєш, що я так на тебе дивлюся?

— Кожного ранку.

— Мені шкода, що тобі доводиться це терпіти.

Лаліна засміялася.

І Мінтра відчула полегшення.

Вона хотіла, щоб цей ранок був схожий на всі інші. Щоб вони могли жартувати, сперечатися через дрібниці, обговорювати роботу й робити вигляд, що день нічим не відрізняється від попередніх.

Але коли Лаліна простягнула руку й торкнулася її пальців, обидві замовкли.

— Ти хвилюєшся? — запитала Лаліна.

— Через співбесіду?

— Через усе.

Мінтра сіла поруч.

— Так.

— І я.

Вони обмінялися тихими усмішками.

— Принаймні в чомусь ми сьогодні однакові, — прошепотіла Лаліна.

Мінтра поцілувала її в скроню.

— У набагато більшому, ніж ти думаєш.

До аеропорту вони вирушили раніше, ніж було потрібно.

Лаліна наполягла, що їм не слід поспішати. Мінтра підозрювала, що справжньою причиною було бажання відкласти момент прощання, але нічого не сказала.

Вони їхали містом, поки за вікнами змінювалися знайомі вулиці, рекламні щити й нескінченний потік автомобілів.

Лаліна тримала Мінтру за руку.

Іноді вона щось розповідала про новий радіопроєкт, який мала розробити разом із Пім. Іноді замовкала, дивлячись на місто.

Мінтра слухала її, час від часу погладжуючи великим пальцем її долоню.

— Знаєш, — раптом сказала Лаліна, — я щойно подумала про дещо жахливе.

— Що саме?

— Якщо ти повернешся із Сінгапуру з новими професійними звичками, мені доведеться знову до тебе звикати.

— Наприклад?

— Ти можеш почати пити каву без молока.

— Це не жахливо.

— Або прокидатися о п'ятій ранку.

— Я й так іноді прокидаюся о п'ятій.

Лаліна повернулася до неї з обуреним поглядом.

— Саме тому я й кажу, що це жахливо.

Мінтра засміялася.

— Обіцяю, що не стану зовсім іншою людиною за кілька днів.

Лаліна трохи помовчала.

— А якщо станеш?

Мінтра повернулася до неї.

— Тоді ти познайомишся зі мною заново.

Лаліна подивилася на їхні руки.

— Мені подобається ця відповідь.

— Мені теж.

Коли автомобіль зупинився біля термінала, вони не відразу вийшли.

Мінтра дивилася крізь лобове скло на людей, які поспішали всередину з валізами. Хтось прощався, хтось обіймався, хтось сміявся, намагаючись приховати хвилювання.

Здавалося, цієї миті весь світ кудись рухався.

І лише їм обом хотілося залишитися на місці.

— Нам час, — тихо сказала Мінтра.

Лаліна кивнула.

— Знаю.

Але її рука не відпускала Мінтрину.

Усередині аеропорту було людно.

Вони зареєстрували багаж, перевірили документи й відійшли до менш завантаженої частини термінала.

До посадки залишалося близько сорока хвилин.

Лаліна подивилася на табло вильотів, потім на Мінтру.

— Сорок хвилин.

— Так.

— Це дуже мало.

— Я знаю.

— Але водночас ціла вічність.

Мінтра ледь усміхнулася.

— Ти можеш ще сорок хвилин скаржитися на час.

— Я можу скаржитися набагато довше.

— У цьому я не сумніваюся.

Лаліна вдарила її долонею по плечу, а потім обійняла.

Цього разу вона не жартувала.

Вона притулилася до Мінтри й заплющила очі, намагаючись запам'ятати її запах, тепло її тіла, відчуття її рук на своїй спині.

— Я хочу сказати тобі дещо, — прошепотіла вона.

— Слухаю.

— Я не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною повернутися заради мене.

Мінтра завмерла.

Лаліна продовжила:

— Я хочу, щоб ти повернулася, тому що сама цього захочеш. Тому що Бангкок усе ще буде для тебе домом. Тому що тут будуть твої проєкти, друзі, життя…

Вона підняла голову.

— І я.

Мінтра дивилася на неї з такою ніжністю, що Лаліна ледь не передумала продовжувати.

— Але якщо одного дня ти зрозумієш, що хочеш чогось іншого, я хочу, щоб ти могла сказати мені про це. Не через місяць. Не через рік. Не тоді, коли вже не залишиться сил удавати, що все добре.

Мінтра відчула знайомий біль у грудях.

Колись вона вже пережила стосунки, у яких майбутнє вирішили без неї. Її колишня партнерка приховувала свої плани, доки вони не стали майже доконаним фактом.

Тепер Лаліна пропонувала їй протилежне.

Не гарантію, що нічого не зміниться.

А можливість залишатися поруч із правдою.

— Я не хочу, щоб ти жила в очікуванні поганих новин, — сказала Мінтра.

— Я теж не хочу.

— Я не знаю, що станеться після співбесіди. Але знаю, що не хочу ухвалювати це рішення без тебе.

Лаліна повільно кивнула.