Любовні танці — хвилі вітру.
Любовні пісні...
Ми ж належимо їм. І то було життя інше. Життя із неповторних зусиль, безприкладних і безжальних…
В них — сльози.
Сльози тих, кого ми розлюбили...
Тих, кого ми наче забули...
І раптом приїхала колишня...
— Я до тебе, — мовила вона, сяюча з морозу. І виблискувало сніжинками ще не розталими її пальто, чорне, кашемірове. І грались промінці моєї лампочки кристалами її снігу...
Красива, яскрава, безжальна... Мов Снігова королева.
І стала мені впівшляху.
Затьмарила знову мій розум.
Глянув — зимно в її очах, голубих...
І почуття тривоги...
— Мені самотньо, — знімала вона вже пальто. І блискуче плаття вже било по моїх очах. І вдарило... Прямо в серце...
І, неначе сон обняла мене. Долоні були холодні. Моя сорочка пропустила її доторк...
Я прокинуся, встиг ще подумати... І буду щасливим...
А вітер грудня ходив за вікном, хвилями. Ходив Харковом. Ходив, де колись ходили і ми. Без журби, без тями...
—То, — посміхнулася, — ти мене поцілуєш таки?.. На прощання. На незабудь...
...
«До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром,
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів...»[2]
#1562 в Фантастика
#273 в Антиутопія
#9437 в Любовні романи
наше життя вище суєти, прекрасне далеке минуле..., дзеркальним страхом втрати
Відредаговано: 18.11.2026