Голос вільних.Дике серце Карлеону

6.

Арія

 

  У Домі Очікувань запанувала дивна метушня. Нас усіх зібрали у великій залі, наказавши стояти струнко й мовчати. Маелін ходила між рядами, поправляючи наші сукні та зачіски, її обличчя виражало напружене очікування. Потім двері відчинилися, і до зали увійшли двоє чоловіків. Вони не були схожі на тих суворих охоронців, яких ми бачили щодня. Одягнені просто, але в їхній поставі відчувалася влада. Дівчата почали перешіптуватися, намагаючись вгадати, хто вони такі.

   Один з них, той, що йшов попереду, одразу привернув мою увагу. Високий, темноволосий, з таким спокійним і впевненим поглядом, ніби він знав кожну цеглину в цьому клятому будинку. Від нього віяло силою, яку неможливо було не відчути. Каель. Його ім’я промайнуло в моїй голові, хоча ніхто його не називав. Часом його погляд намагався зачіпити мій, але я навмисно відводила очі. Не збираюся я дивитися в очі цим… драконам.

   Другий чоловік, світліший і молодший, тримався трохи позаду. Він мав більш привітне обличчя, але в його очах відчувалася якась втома. Це, мабуть, і є король Аларік.

   Я крадькома спостерігала за братами. Між ними відчувалася певна дистанція, хоча вони й трималися поруч. Каель здавався старшим, авторитетнішим. Навіть Аларік, король, здавався поруч з ним менш значущим. Вони чітко знали своє місце в цій божевільній системі. Але в погляді Каеля я іноді вловлювала щось інше — ніби він не просто виконує чиюсь волю. Я відчувала в ньому якусь приховану глибину.

    Саме в той момент, коли брати переступили поріг зали, з динаміків, розвішаних по всьому будинку, раптом залунала наша пісня. Пісня, яку ми з дівчатами писали ночами, ховаючись від пильних очей наглядачів. Пісня нашого протесту.


 

   Скільки можна мовчати, скільки терпіти?

   Нас тримають у клітці, нас планують згубити!

   Наші мрії розбиті, наші почуття не важливі

   В нас палає вогонь, його не потушить і у зливі.

 

   Ми не тіні безликі, ми — люди,

   Ми терпіти не будем, це до біди

   Ми не будемо слухати брехню про покору,

   Ми вимагаємо рівності, свободи й простору!

 

   Я слухала нашу пісню з гордістю. Кожне слово, кожна нота були нашою спільною заявою. Це був наш бунт проти цього патріархального світу, який намагався звести нас до ролі покірних ляльок. У моєму серці палала надія, що хоч хтось почує наш голос.

   Каель зупинився, ледь помітно нахмуривши брови. Він слухав пісню, не виявляючи жодних емоцій на обличчі. Його спокій і серйозність робили його реакцію абсолютно нечитабельною. Аларік перезирнувся з ним, на його обличчі читалося легке здивування.

   Я уважно спостерігала за Каелем. Пісня явно його зачепила. Я бачила, як на мить на його обличчі промайнула якась тінь, але він одразу ж повернув собі свій непроникний вираз. Я не могла зрозуміти, що він думає. Чи він підтримує наш протест, хоча б таємно? Чи він розлючений на нашу зухвалість? Його мовчання лякало не менше, ніж гнів Маелін.

   Слухаючи нашу пісню, дивлячись на цих двох драконів, я відчула хвилю сумнівів. Чи справді наш протест має хоч якийсь шанс змінити цю гнилу систему? Ми співаємо про свободу, але навколо нас — кам’яні стіни та озброєні охоронці. Наша пісня — це лише крик у темряві. Чи почує нас хтось? Чи зможемо ми протистояти силі, яка стоїть за цими двома чоловіками?

   У моєму серці боролися бунт і тривога. Я вірила в те, що ми робимо, але водночас боялася, що все це закінчиться лише жорстоким покаранням. «Але якщо ми нічого не зробимо, нас чекає ще гірша доля — життя без власної волі». І ця думка знову запалювала в мені іскру рішучості. Ми не здамося без бою.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше