Каель
Коли ми з Аларіком переступили поріг Дому Очікувань, я одразу відчув напружену атмосферу. Цей візит був важливим, і ми обидва це розуміли. Наші ролі в цій системі були чітко визначені, і я ніколи не ставив під сумнів її необхідність. Ці дівчата — майбутнє нашого королівства, матері наших нащадків. Вони повинні бути гідними.
Я мимохідь помітив безліч схвильованих облич. Більшість дівчат намагалися зберігати спокій, але в їхніх очах читалося нетерпіння. Вони чекали нас. Чекали свого шансу.
— Ти відчуваєш їхнє хвилювання, Каелю? — промовив Аларік тихим голосом, йдучи поруч зі мною.
— Це природно, Аларіку, — відповів я стримано. — Вони знають, що від цього візиту залежить їхнє майбутнє.
Аларік і я завжди дивилися на світ трохи по-різному. Я, як старший, більше зосереджувався на політичних аспектах, на стабільності Кралеону. Аларік, хоч і король, здавався більш заглибленим у саму суть зв’язку з істинною парою, у те, як цей зв’язок вплине на нього особисто. Він завжди ставився до цього більш емоційно, ніж я. Я ж намагався тримати свої почуття під контролем, навіть у такому делікатному питанні. Моя роль тут — забезпечити продовження нашої лінії, а не піддаватися миттєвим імпульсам.
— Сподіваюся, цього разу ми знайдемо істинні пари, Каелю, — зітхнув Аларік. — Після смерті Даріуса королівству потрібна стабільність.
— Ми зробимо все можливе, брате, — відповів я, хоча в моєму голосі не було особливої впевненості. Мої думки були зайняті іншими питаннями, а саме власним майбутнім королівством задля якого я відмовився від трону та передав владу молодшому брату.
І раптом… ця пісня. Вона пролунала з динаміків, розрізаючи тишу зали. Це не було схоже на звичайну музику, яку тут зазвичай вмикали. У словах відчувався протест, неприйняття. Вони співали про клітку, про відсутність свободи, про прагнення до рівності. Мене це розлютило. Я ціную традиції, патріархальний устрій — основа нашого суспільства. Хто посмів підняти свій голос проти цього?
Аларік різко зупинився, здивовано піднявши брови. — Що це таке? Звідки ця… музика?
Я стиснув зуби, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя. — Мабуть, якийсь новий… звичай серед дівчат.
Але в моїй голові вирували думки. «Хто посмів? Хто підбурив їх на це? Це неприпустимо».
Слова пісні були зухвалими. Вони виражали сумніви в нашій ідеології, гнів проти нашої влади. Ці дівчата хотіли бути чимось більшим, ніж просто самками для продовження роду драконів. Це йшло врозріз з усім, у що я вірив. Їхні прагнення до рівності були абсурдними. Жінка — це опора, підтримка, але не рівний партнер у владі.
— Це… досить незвично, — промовив Аларік, уважно слухаючи слова пісні. — Ти не знаходиш, Каелю?
— Це неповага до традицій, Аларіку, — відповів я різко, намагаючись приховати внутрішнє хвилювання. — Хтось повинен покласти цьому край.
Але водночас… щось у цій пісні зачепило мене. Я не розумів, що саме, але ігнорувати її було неможливо. «У їхніх голосах стільки сили… стільки відчаю».
Я дивився на дівчат, на їхні напружені обличчя. Хто з них наважився на такий зухвалий вчинок? Яка сила штовхає їх на це? І головне — наскільки далеко вони готові зайти у своїй боротьбі? Цей протест був не просто випадковістю. У ньому відчувалася рішучість. І це… викликало в мені неспокій. Порядок, який я завжди вважав непорушним, вперше здавався мені крихким.
— Ти думаєш, вони розуміють наслідки? — запитав Аларік, його голос звучав стурбовано.
— Навряд чи— відповів я, міцно стиснувши кулаки.