Арія
Минуло три довгих, нудних місяці. Три місяці нам товкли одне й те саме: наша єдина мета в житті — стати «ідеальними парами» для драконів, особливо для їхніх спадкоємців. «Ідеальні? Та ви хоч розумієте, як це звучить? Ніби ми якісь ляльки, яких ліплять під чиїсь забаганки». Нас вчили, як ходити, як говорити, як дивитися — усе мало відповідати їхнім жахливим стандартам. Навіть наш одяг — ці довгі, безликі сукні — мав підкреслювати нашу… «готовність» до шлюбу з цими ящерами. «Готовність бути їхньою власністю, ось що вони підкреслюють».
Усе навчання зводилося до якогось безглуздого етикету, правил поведінки в їхньому «вищому» суспільстві та створенню цього огидного образу «привабливої» партнерки. «Привабливої? Для кого? Для істот, які викрали нас із нашої домівки?» Мене нудило від кожного уроку.
Окремою тортурою були уроки «правильного» спілкування з драконами. Нас вчили, як бути розумними, але не занадто, як проявляти такт, щоб ці величні істоти зволили нас помітити. «Тобто, ми повинні бути достатньо розумними, щоб їх не дратувати, але не настільки, щоб здаватися їм загрозою». Нам розповідали, як до них звертатися, як створювати «позитивне враження» — тобто, як вдавати покірність, але водночас зберігати якусь ілюзію власної волі. «Ілюзію? Та це просто смішно. Вони хочуть, щоб ми думали, що маємо вибір, але насправді ми тут полонені».
Я слухала ці настанови, і в мене всередині все кипіло. Після одного такого уроку я не витримала і запитала у Міли:
— Ти справді віриш у цю маячню? Про «позитивне враження» і все таке?
Міла фиркнула, закотивши очі. — Звісно, ні. Але що нам залишається? Вдавати, поки не з’явиться якась можливість звідси вибратися.
— А якщо такої можливості не буде? — тихо запитала я, відчуваючи, як у грудях стискається від відчаю.
— Тоді, — Міла на мить замислилася, її погляд став серйозним, — тоді доведеться її створити.
— Запам’ятайте, ваші рухи повинні бути плавними та граційними, — повчала Маелін, демонструючи бездоганний реверанс. — Ваш погляд має виражати повагу та захоплення.
Я спробувала повторити, але мій реверанс вийшов більше схожим на спробу вклонитися невидимій стіні. Селеста, що стояла поруч, ледь стримала сміх.
— Вибачте, пані Ветра, — сказала я, намагаючись надати своєму голосу якомога більше ввічливості, — але мені здається, що головне — це щирість, а не заучені рухи.
Маелін зупинилася і повільно повернулася до мене. У її очах не було нічого, крім крижаної неприязні.
— Щирість? — перепитала вона з ледь помітною посмішкою. — У світі драконів цінуються манери та повага до традицій. Ваша «щирість» тут нікому не потрібна.
_________________
Одного дня Маелін зібрала нас і оголосила, що за місяць до нас приїдуть… дракони. «Дракони. Самі. Цікаво, які вони насправді?» Вона пояснила, що вони приїдуть, щоб… перевірити, чи є серед нас їхні «істинні пари». «Істинні пари? Що це ще за нісенітниця?» Виявляється, коли дракон вперше дивиться в очі своїй істинній парі, у нього ніби перехоплює подих, і він закохується з першого погляду. «Звучить як дешевий роман».
— Це велика честь для кожної з вас, — патетично промовила Маелін. — Ви маєте підготуватися і показати себе з найкращої сторони.
Тейла, яка стояла поруч, тихо пробурмотіла: — Скоріше, як товар на оглядинах.
Я ледь стримала посмішку, погоджуючись з нею.
Цей період став для мене справжнім випробуванням. Я розуміла, що ця система — просто якась лотерея. Комусь «пощастить» не стати чиєюсь там істинною парою, а хтось потрапить у це жахливе рабство назавжди. «І це називається долею? Ні, це називається несправедливістю».
Я спостерігала, як деякі дівчата навколо мене почали змінюватися. Вони сяяли від надії стати чиєюсь «істиною», їхні очі горіли фанатичним бажанням сподобатися цим істотам. Селеста стала ще більш старанною на уроках, намагаючись запам’ятати кожне правило.
— Арію, ти не хвилюєшся? — запитала вона мене одного разу, поправляючи складки своєї сукні. — Це ж наш шанс… знайти своє щастя.
— Щастя? — гірко усміхнулася я. — Селесто, ти справді віриш, що наше щастя залежить від того, чи сподобаємося ми якомусь дракону?
Вона опустила очі, її ентузіазм трохи згас. — Я… я не знаю. Але що нам залишається?
Я відчувала, як між нами зростає прірва. Їхні мрії про «щасливе» життя з драконом здавалися мені жалюгідними. «Невже вони не розуміють, що нас просто використовують?»
________________
На одному з цих показових уроків нас змусили грати ролі. Ми повинні були демонструвати свою «ідеальну» поведінку на публіці під час уявних зустрічей з драконами. Це було огидно. Вдавати підкореність, загравати з повітрям… «Я краще буду дивитися, як росте трава».
Коли настала моя черга, Маелін оголосила сценарій: «Ви зустрічаєте спадкового принца. Ваша реакція?» Усі дівчата почали зображати сором’язливість, захоплення, готовність до послуху. Коли моя черга так і не настала, Маелін сердито глянула на мене.
— Мур! Ви знову не берете участі?
— Вибачте, пані Ветра, але мені здається це безглуздим, — спокійно відповіла я. — Невже справжні почуття можна зіграти?
Інші дівчата затамували подих. Маелін підійшла до мене, її обличчя спотворилося від гніву.
— Ти зухвала, дівчисько! — прошипіла вона. — Ти навмисно провокуєш!
— Я просто кажу те, що думаю, — відповіла я, не відводячи погляду.
— Твоя впертість колись тебе погубить, Мур, — попередила вона. — Запам’ятай мої слова.
У той вечір я довго не могла заснути. Розмова з Маелін крутилася в голові. «Вона права. Моя впертість може мене знищити. Але чи зможу я жити, зрадивши себе?» Я знову поговорила з Мілою та Тейлою.
— Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки нас оберуть, як худобу на ринку, — сказала я їм тихо. — Ми повинні щось зробити.
— Що ти пропонуєш? — скептично запитала Міла. — Вони ж дракони. У них сила, про яку ми й уявити не можемо.