Арія
Двері тієї клятої капсули з шипінням відчинилися, виштовхуючи нас у якусь моторошну невідомість. Холодний кам’яний двір зустрів мене високими стінами, а перед нами здіймався Дім Очікувань — величезний, сірий і похмурий. Вікна вузькі, світла майже немає. А ці охоронці… високі, мовчазні, у блискучих обладунках, дивилися на нас так, ніби ми якийсь товар.
У великій залі нас розбили на групи. Якась неприємна жінка з кам’яним обличчям кинула мені в руки згорток тканини.
— Одягай це. І швидко — наказала вона тоном, який не терпів заперечень.
Я машинально взяла цю безбарвну сукню. Усередині все кипіло. Розгубленість від викрадення досі не минула, але її вже захльостувала хвиля чистої люті. «Невже це все? Нас просто вкрали, як якусь худобу?» — крутилося в голові. Це місце, ці холодні погляди, цей примус…
Озирнулася на інших дівчат. Деякі ледь не плакали, їхні очі були повні жаху. Інші ж… здавалися якимись приреченими, спокійними. Їхня пасивність дратувала мене ще більше.
У кімнаті, куди нас завели переодягатися, до мене підійшла дівчина з ясними блакитними очима. Вона якось по-доброму усміхнулася.
— Привіт, я Селеста, — сказала вона тихо.
— Арія — буркнула я у відповідь, намагаючись приховати внутрішнє напруження.
— Це ж просто жах, правда? — прошепотіла Селеста. Її оптимізм у цьому місці здавався майже безглуздим. — Сподіваюся, все якось владнається.
В кутку сиділа ще одна дівчина, темноволоса, з гострим таким поглядом. Вона розглядала свою нову сукню з відвертою насмішкою.
— Ну і ганчірка — пробурмотіла вона.— Міла — кинула вона, зиркнувши на мене.
Я кивнула, оцінюючи її зухвалість. Поруч стояла висока, міцна дівчина з рішучим обличчям. Вона мовчки спостерігала за всім цим цирком.
— Тейла — коротко представилася вона. Голос у неї був твердий.
Попри весь цей жах, я відчула якусь крихітну іскру надії. Ми були тут разом. Можливо, це щось значило.
_____________________________
А потім з’явилася вона — Маелін Ветра. Висока, як жердина, одягнена у все чорне, з таким холодним поглядом, що здавалося, вона висмоктує все тепло з кімнати. Її елегантна сукня лише підкреслювала її владність. Вона окинула нас зверхнім поглядом, але коли її очі зупинилися на мені, я відчула, як по спині пробіг холодок. Вона ніби бачила всю мою ненависть до цього місця.
— Запам’ятайте, ви тут не випадково — її голос звучав, як скрегіт каменю об камінь. — Ви — обрані. Ви — майбутні пари для величних драконів Кралеону. Ваше єдине призначення — стати гідними цієї «честі». «Честі? Та ви знущаєтеся! Ми тут полонені!»
Після цього жахливого зібрання вона підійшла прямо до мене.
— Ти — процідила вона, її очі палали крижаним вогнем. — У твоїх очах я бачу бунт. Я виб’ю з тебе цю дурість. Я зламаю твою впертість.
Я дивилася на неї прямо, не відводячи погляду. «Спробуй. Побачиш, хто кого зламає».
На цій першій «лекції» ця стара кар’єристка розповідала нам про їхню ієрархію, про «велич» драконів і про наше жалюгідне «місце» — поруч з ними, як безмовна тінь. Мене аж тіпало від її слів.
— Ваша головна мета — наголошувала вона, — це догодити своєму дракону, стати його ідеальною… «що за маячня!» …половинкою. Від цього залежить ваше жалюгідне майбутнє.
_____________________________
Розпочалося це їхнє «навчання». Нас вчили якихось безглуздих манер, етикету, танців. «Навіщо мені знати, якою виделкою їсти салат, якщо мене силою привезли на іншу планету?» Розповідали про «вподобання» цих драконів. «Невже вони справді думають, що нас це цікавить?» Мене нудило від самої думки, що я маю вчити, як правильно усміхатися якомусь лускатому виродку.
— Навіщо нам це все? — не витримала я під час уроку з якогось незрозумілого «мистецтва розмови», прошепотівши Селесті. — Невже ми тут лише для того, щоб стати чиїмись інкубаторами для дітей?
— Тихіше, Арію, — її очі були повні страху. — Маелін… вона дуже сувора. Можливо, це просто потрібно, щоб ми… щоб ми вижили тут. «Вижили? Ціною власної гідності?»
Маелін запровадила якісь класи, практичні заняття. Рукоділля, спів, навіть якісь правила спокуси… «Серйозно? Невже вони думають, що це нас заспокоїть?» Я відвідувала ці уроки з неприхованим презирством, вважаючи їх марною тратою мого часу.
__________
На одному з цих нудних уроків історії їхнього «величного» Кралеону я не витримала. Ця стара карга розповідала про «мудрість» їхніх правителів, згадуючи жінок лише як інкубатори та прислугу.
— Вибачте, пані Ветра, — мій голос прозвучав голосніше, ніж я планувала. «Ну все, Арію, ти влипла». — Але чи завжди жінки в Айларії були лише такими? Невже серед них не було… воїнів? Правительок? Вчених?
Маелін замовкла, і її крижаний погляд впився в мене. У кімнаті запала така тиша, що було чутно, як б’ється моє серце. Інші дівчата злякано перезирнулися.
— Твоє ім’я? — спитала вона спокійним, але смертельно небезпечним тоном.
— Арія Мур.
— Мур… Землянка. Зрозуміло. Не дивно, що ти ставиш такі… наївні запитання. У нашому суспільстві кожен знає своє місце. Дракони — володарі, жінки — їхні… супутниці. Це — порядок, встановлений століттями. І ти, дівчинко, швидко зрозумієш своє місце.
— Але ж… — спробувала я заперечити, але вона мене обірвала.
— Досить! Не витрачай мій час на дурниці. Запам’ятай, Арію Мур: ти не на своїй жалюгідній Землі. Тут інші правила. І твоє єдине завдання — їх прийняти.
Після цього на мене почали дивитися, як на прокажену. Але в очах Міли я помітила щось схоже на… повагу? А Тейла кинула на мене швидкий, майже схвальний погляд. «Можливо, я не одна думаю, що все це — повна маячня». Це був лише початок моєї особистої війни.