119 (В поміч АГС)

Дивувало, як такі маленькі лапки, піднімають стільки шуму. Над окопом в смітті копошилися миші та криси. Їх на кожній позиції була окрема армія. І ніч для них ставала періодом найбільшої активності. Вони пищали, перебирали сміття і тупали. 
Трохи послухавши їх, моя увага перемкнулася на стінку окопу. В яскравому місячному сяйві, темна поверхня преобразилася в живу картину: гостроверхий дерев'яний паркан, стежка яка проходить через відкриту браму до великого гарного будинку, дещо схожого на замок. За парканом стоїть міцна постать, не високого росту. Я дивлюся на неї і бачу як вона рухається. Ближче до будинку помічаю ще одну подібну постать.
Я тону в звичайній стінці окопу. Мені цікаво та не звично водночас. Зараз переконаний, чудернацький простір який підсвітило місячне сяйво - живий. В грудях аж перевертається і я крокую цією стежкою. Одразу чую німе питання: "Ти впевнений, що далі хочеш піти"?
Вкотре дрімаю, провалююсь в приємний, м'який сон. Ворог витратив багато снарядів, на період коли активно проводилася ротація на переді фронту. Тому, зараз залягла незвична довга тиша. Поки мозок напружено очікує продовження обстрілів, тіло користується можливістю перепочинку. 
- Ого, я ще не бачив такої краси! Це освітлювальні?
- Як же красиво! Сань поглянь.
Мене привели до тями вражені голоси побратимів. Відкрив повіки і побачив, що ніч засяяла денним світлом, мерехтіла і переливалася. Над сусідньою посадкою пустили освітлювальні снаряди. Проте, не виникло бажання підніматися із належаного місця, аби поглянути на власні очі. Не підштовхнуло те, що весь промерз. 
Мимохідь подумалося, що ця феєрія, підготовча прелюдія для продовження обстрілів. А так подобалася тиша...