118 (В поміч АГС)

Навколо залягла темрява. Погано розумів котра зараз година, адже час заплутався в хаотичний клубок. По тому, як хлопці жваво перемовлялися в окопах, зрозумів що більшість всього вечір. Вони смакували затишшя, яке було рідкісним явищем і могло обірватися в любий момент.
Я лежав і дивився на Тоху. Він мене не помічав, тому що, був зайнятий своїм обрядом: запихання тютюну в паперовий циліндр. Формуючи сигарету, він всеціло відавався процесу, передчуваючи смак перших затяжок.
Навмисне пошевелив ногами біля його голови, адже ми лежали валетом в тісному просторі. Марно, це не повернуло його до реальності. Настав апогей. Він підніс сигарету до рота і декілька раз клацнувши запальничкою закурив. Самий краєчок циліндра взявся червоно - оранжевим кольором.
- Трясця! - Нарешті, не витримав я. - Ти ж сам чуєш, над нами літають ворожі безпілотники. Чого ти палишся так абсурдно. - Моє замилування змінилося роздратуванням.
Настала до п'яти секунд пауза. Побратим в долонях сховав сигарету, "правильно, по фронтовому" курячи.
- Нічого не чую. 
- Я добре чую дзижчання дрона неподалік. Не мені ж тобі це пояснювати. Нас тут двох скидами на фарш перетворять. 
Тоха нічого не відповів. За те, я добре відчув його зверхній та докірливий погляд. Так на нас новоприбулих дивилися багато "старослужащих" з роти, що пройшли Бахмут і Соледар. Мовляв: де ви були раніше? І що ти зелений можеш знати?
На невербальні докори мені зараз було начхати. Хотів просто вижити.
В цей час, за декілька кілометрів в тилу, росіяни клали пакети граду. Десь там висаджувалися і крокували невеликі групи українських військових. Тягнучи на собі десятки кілограм розбитими дорогами, в голих полях під постійним наглядом і обстрілом ворога. Вони як хоробрі метелики наближалися до епіцентру полум'я - переду фронту. Когось це безжальне полум'я зжере, когось жорстоко обпалить, когось трансформує в сокола.