104 (В поміч АГС)

Побитою асфальтованою дорогою ми віддалялися від Оріхова. А за нами вгорі мчали швидкі хмари, подеколи з них визирав повний місяць. Дув холодний, поривистий вітер. Перші подихи осені. Ми в кузові старанно трималися один - одного. Проте, молодий так обхопив мені шию лівою рукою, що я не міг повноцінно вдихнути. Якось докричався до нього, аби послабив хватку, або ще краще, схопився за бронік.
То ми, то нас обганяли машини і воєнна техніка. Були й танки. При чому ми ще не звернули із асфальтованої дороги, а я вже побачив їх декілька. Сидячи в кузові пікапа, що мчав на великій швидкості у небезпечну невідомость, думав про те, скільки наша українська армія кидає сил на цей Запорізький напрямок, а в підсумку б'ємося як об стіну. Моєї роти хватило на два - три бойові виходи. Вщент заміновані безкраї поля, з голими випаленими посадками, де йдеш до десяти кілометрів по полю, а по тобі працює все: від фпв - дрону і аж до ворожого літачка. Якщо вдалося дійти, повинен чим хутчіше закопуватися в землю і як вишенька на торті, йти на штурм.  
Вже зараз моя рота була розбита. Чи не у всіх моральні сили на досить низькій відмітці від втрат і безперспективності наступу на цьому напрямку. Але наша група їхала на чергове бойове завдання. І кожен в цей момент надіявся повернутися живим. Тим більше, командування дало додаткову мотивацію. Перед, самим виїздом, до нас підійшов ротний зі словами:
- Ну, що мужики, хочете відпустки? Залишився останній крок. Доведеться трохи попрацювати перед ним. 
Цей останній крок перед відпусткою здавався найдовшим і найскладнішим. Внутрішньо вигорілі ми жадали повернутися та побачити близьких нам людей: коханих, дітей, батьків і т.д. Але перед цією зустріччю простягалася ціла прірва: ще один раз вижити в пеклі. І ми обов'язково повинні повернутися!