92 (Перший бойовий вихід)

Зліва в двадцяти метрах від мене виник спалах і звук пострілу. Втямивши, що до чого, я впав на дно окопу, намацавши рукою зброю. Не був певен, це мій автомат, чи Фоми, котрий розлігся на весь окоп. Поспішив розбудити побратима, повідомивши, що знову до нас підійшов ворог. На що той відреагував ліниво:
- Що? Де? Кхм, нападають.. - Його сонний голос показував повне не бажання вникати в те що відбувається. Зрозумів, що він знову швидко заснув. На цей раз вирішив не шарпати його. 
Просидівши на поготові в окопі до хвилини та не почувши жодних кроків і пострілів, виглянув через насип землі. Навколо чисто та тихо, не рахуючи вибухів поодалік. Не взмозі терпіти біль в спині від бронежилета, якого не знімав вже півтора дні, знову випрямився. Активно роздумував, це новий сюжет "глюків" чи дійсно ворог наблизився. На даний момент, відчуття всецілої гармонії і задоволення відступили. Таке враження, що випив гірку таблетку реальності.
- Назар, ти теж чув постріл? - Підійшов до мого окопу Діджей, уважно дивлячись в нічні хащі.
-  Чув і бачив спалах неподалік, ось по цій стежці. Таке враження, ворог в мене стріляв. Але як тоді не попав з такої малої відстані?! - Зрадів, що не один почув постріл, а значить не втратив розум.
- Чаклун сказав, аби ви з Фомою були уважні. А я поки піду далі, спитаю в Кота і Поршня. 
Я подивився в спину побратиму, адже він пішов стежкою звідки стріляли. Найцікавіше, що там знаходилися ще два наших окопа і невже хлопці не помітили чийсь рух чи гірше того проспали? Вистріливши і швидко відступаючи, росіянин мав би наробити більше шуму. Або у всього відділення колективне безумство, або хтось вмілий і безстрашний підкрадається другу ніч поспіль до нас. Я схилявся до другого варіанту.
Діджей нічого конкретного не дізнався від хлопців в передніх окопах. Чули звук схожий на постріл, але в загальному шумі вибухів не приділили йому особливої уваги. Для себе переконався, що більшість всього вони задрімали. 
Виснажений, зовсім втратив концентрацію, спираючись спиною об стінку окопа. Спостерігав, як місячне сяйво м'яко лягає на дерева і думав про своє. Постовбичивши з двадцять хвилин, спробував влягтися в окопі, в надії що у горизонтальному стані спина перестане турбувати. Добряче потоптавшись по ногах Фоми, якось вмостився, впираючись ребрами в жорстку підошву його черевиків. Намагаючись знайти зручне положення для голови в касці, я не замітив як провалився в сон.