59 (Евакуація 200)

Після прослуховування по рації успішного відбиття ворожого штурму, ми ще пів - години збиралися з силами і нарешті вийшли до перехрестя, аби піднятися по лісопосадці і забрати двох загиблих побратимів. Наша четвірка в нічній темряві розтягнулася колоною, тримаючи близько п'яти метрів відстань між один - одним. Я йшов попереду, так як єдиний знав дорогу. 
До перехрестя дійшли без пригод. Але тільки опинилися на роздоріжжі, як злий жарт долі, почули позаду себе стрімке наближення броні. Ми максимально притиснулися вбік, аби бойова машина з вимкненими фарами нас не розчавила. Я пришвидшив крок, майже побігши та крикнув групі, аби вони не відставали. Не гаючи ні митті, повернув на право через зарості, на ходу шукаючи протоптану тонку стежку і надіючись не наступити на пмнку (протипіхотна міна).
Одразу почувся огидний свист і серія блискавичних вибухів за спиною. Мені здалося, що падаючи до землі, краєм ока побачив спалахи та іскри, що розлітаються в центрі перехрестя, там де стояв величезний темний силует бтра і звучали схвильовані голоси солдат, що висаджувалися. 
Після серії прильотів, я піднявся на ноги і кинув різкий погляд через плече, аби побачити чи вся група на місці і чи нікого не зацепило. В нічній суматосі вгледів тіні, але порахувати точну їх кількість не зміг. Ступаючи широким кроком вперед, називав позивні. В цей момент, за десять метрів, в сплюндрованих пеньках ще один спалах світла, який заступив все навколо, а слідом пролунав звук вибуху. Це безшумно прилетів снаряд танку. Інстинктивно впав на землю, досі через закриті повіки осліплений вбивчим світлом, яке щосекунди згасало, а вторувало йому у вухах різке гудіння. Не усвідомлюючи себе, я піднявся і бентежно промовив: "Що з моїм обличчям?". Не чутливими долонями провів по ньому, боячись натрапити на рани та кров. Хтось позаду з групи закричав: "Повертаємо назад!". Я на противагу рішуче скомандував: "Вперед". Розуміючи, що метатися на перехресті це найжахливіше рішення. 
Через адреналін хутко прийшов в себе. Ба більше, на перший поверхневий погляд не відшукав на тілі поранень. Міг продовжувати рух і не відчував болі.
Під рішучі вигуки Дикобраза: "Швидше біжимо!", наша група з останніх сил бігла подалі від смертельно - небезпечного перехрестя. А я задихаючись від втоми, приглядався у випалену лісопосадку, аби не пропустити потрібний бліндаж.