19

Почало світати. Серпневий ранок набирав сили. А з ним і обстріл окопів де ми спинилися. Нас було три відділення по вісім  людей. Досить велика кількість на теперішню стратегію війни, якщо перебуваєш на передових позиціях. Це не рахуючи солдат з інших бригад, які знаходилися тут.
Пощастило, що окопи тягнулися на сотні метрів, вириті з бліндажами та лисячими норами. Поки знервовані коммандири бігали і шукали провідника, який мав ввести далі, ми розтягнулися на безпечну відстань між один - одним. 
Я нахилився до стінки окопа, і коли свист та вибух снаряда був зовсім близько, намагався максимально скластися і втиснутися в землю. В той час, аби не насипало землі в середину автомата, спирав дуло на картонку що лежала сміттям в ногах.
- Єті, безпілотник, не рухайся! 
Я підняв очі і поглянув на Художника, який із ще двома побратимами сиділи в невеличкому бліндажі, аби як накритому гіллям. Вимога з його боку досить доречна, але чомусь роздратувала мене. Я добре чув безпілотник і те як він над нами висить весь час поки ми тут. Але в мене затерпло тіло нерухомо вдавати з себе статую. Колючу відповідь притримав, схиливши голову і безпорадно видихнувши. 
Через декілька хвилин, до мене позаду підбіг танкіст і повідомив, що я тепер в розрахунку агс. Бо з них чотирьох, до цих позицій дійшло тільки двоє. І виконувати поставлені задачі в такій кількості вони не могли. Беземоційно розвівши бровами на нову посаду, я поплентався за командиром. Шершень приглядався до мене з десять секунд і постановив, що підходжу йому. В цей час підійшов і другий агснік, мій земляк з Луцька Рома. Не здивуюсь, якщо він поклопотав, аби мене взяли в їх розрахунок. 
- Хлопці не стовбичте. Поки обстріл, поховайтеся десь. Але так аби вас потім довго не шукав. - Звернувся до нас Шершень, сам стоячи майже в повний зріст і перебираючи свого місткого наплічника. А ростом він був біля двох метрів.
Ми з Ромою послухали і пригнувшись попрямували до найближчого бліндажа. Який на перший погляд не зайнятий.