6

Прокинувся, а навколо та сама темрява, що і з закритими очима. В бліндажі відбувався якийсь рух. Я підняв тулуб і оглянувся. Але в картинці нічого не змінилося. Досі залишалося сприймати навколишнє на слух.
- Єті ти виходиш на завдання! - Почувся молодий енергійний голос.
Сприйняв новину беземоційно. Відмітив, що встигнув відпочити і прийти в себе. Хоча перебував як в вакуумі.
- Хлопці, хто має світло - підсвітіть. - Попрохав я.
По середині бліндажа ввімкнулось слабке світло ліхтарика. Хлопець надягав амуніцію, а поруч товариш допомагав йому. Я зліз з дерев'яної дошки, відшукав під стіною свою броню, накинув і став в очікувані. З - зовні пролунав голос, що закликав нас двох вийти. 
- Ти як? Можеш іти на завдання? Чи досі погано?
Промовив хтось мені в спину. Я обернувся і побачив чоловіка років сорок п'яти, худощавого та в очках, який сидів навпочіпки і тримав ліхтарик. Його питання здивувало мене. Декілька секунд просто приглядався до нього.
- Все гаразд. Я почуваюся нормально. Іду на вихід. 
Це просте питання відгукнулося в мені сильним внутрішнім теплом. В словах чоловіка відчув щиру турботу. І цей момент закарбувався в моїй пам'яті.
Вийшовши на з-зовні з бліндажа, я оглянувся навколо. Тут було значно світліше, через місяць який пробивався крізь хмари. Хлопець з котрим був в парі, махнув рукою аби слідував за ним. Йому зв'язківець вже передав інформацію про те, що від нас вимагалося. Я підсвідомо рукою провірив чи рація на місці. І ствердно собі кивнув. 
- Чуєш скільки годин?
Спитав в побратима, пробираючись за ним крізь залишки лісопосадки на протилежну сторону.
Відповідь погано розчув. Ніби він пробурмотів собі в плече "22 з чимось". Якщо так, то спав доволі довго. 
Пробираючись, перечіплюючись об низьке гіляччя, матюкаючись і гніваючись ми нарешті вийшли на протилежний бік бліндажа. Нам назустріч підходило шестеро солдат, чотири з яких несли на плечах ноші з двухсотим.