4

Ми з Цукром вийшли на зовні бліндажа. Навколо залягла відносна тиша. Ворог бив по посадках в тилу, їм активно відповідали наші артилеристи. Міни періодично гуділи в небі в сторону російських позицій. 
Домовилися пробиратися до вранішнього місця бою по лісопосадці, де вириті окопи і в них, хоча б, можна сховатися. Стежкою між лісопосадкою і полем швидше, але набагато небезпечніше. Також, головне не забувати дивитися під ноги, аби не наступити на міни, або ж не розірвані воги.
Цукор йшов перший, я за ним. Тільки вийшли зі своєї позиції і опинилися у випаленій посадці, хутко побігли до передніх окопів, які знаходилися за сімдесят метрів. Заскочили в них і пішли вже повільніше. В ногах були як наші так ворожі речі: сухпаї, карімати, одяг, рюкзаки, броніки, каски. Втомлений ступаючи вперед, я розглядав ворожу амуніцію, не проти щось привласнити як трофей. 
Трохи далі наткнулися на наших побратимів з інших бойових бригад. Вони дисципліновано сиділи під накриттям, або ж поодинці в лисячих норах. Був радий бачити, що нас тут в лісопосадці багато. Проте дивно, що рано відгукнулося на заклик допомоги (винести поранених) лиш декілька чоловік.
Вибравшись з окопів ми знову побігли по знищеній лісопосадці. В попелі намагаючись розбирати куди ступає нога, переступаючи більше гіляччя, або де це неможливо то обходячи його. Минувши ще сто метрів, ми все таки звернули до поля на стежку. Попереду нас появилися копанки. Я що сил почав кричати позивні: Брабус і Хома. Хоча до місця бою ми ще не дійшли. Та хлопці могли самі спробувати відтягнутися назад і безпорадні тут лежати. 
Гукаючи і заглядаючи в найближчі бліндажі, ми не забували поглядати в небо, чи бува не появився фпв - дрон. На щастя ми двоє виявилися не цікаві ворогу, не пріоритетною ціллю. Проте, безумовно він з неба спостерігав за нами. В нього "очі", на цій ділянці фронту завжди активні.  І від того тиша була важкою. Здавалося, що її оманливу, щомитті щось розірве смертоносне. 
Я вже відверто не встигав за в'юнким і свіжішим Цукром. Опустивши автомат, і матиляючи ним, наче, пакетом, йшов, мов би, по центру мирного міста. Без натяку на готовність впасти в коліно, або на землю на випадок прильоту. Відчував себе фізично вбитим і як не намагався внутрішньо активізуватися - марно. Тому з розумінням ловив дорікаючі погляди, які кидав обертаючись через плече медик. Навіть не мав сил розвести руками, лиш повторював типу: "Я знаю дорогу, раптом що не зважай на мене".
Нарешті ми дійшли до ранішнього поля бою. І показник цьому був Хома, який лежав обгорілий лицем в землю. Поруч нього автомат і спайки з водою, які вони группою несли на передові позиції. Хому я одразу впізнав і не став аби пересвідчитися, перевертати його: лисуватий, та ж будова тіла, залишки обгорілого пікселю котрий він носив. Про те чиє тіло лежить я сказав Цукру, той одразу передав інформацію по рації. Ми ще погукали Брабоса, але даремно. Подалік озивалася лише арта. Чуючи її, розуміли що треба пошвидше звідси вшиватися. Тиша на цій лісопосадці точно довго не протриває. Отримавши підтвердження лише по одному побратиму, ми повернулися назад на свою позицію. Я звично намагався сильно не відставати від медика.