2

Із зусилям, але все таки доволік ноші до бліндажа, кинувши їх на землю з великим полегшенням. Взяв брудну бутилку води, з настояною, гарячою на сонці водою. Поглянув на свій автомат, що самотньо стояв в окопі виритому по коліно і нехотя заглибився в бліндаж.
Це була справжнісінька темна нора, але в ній я себе відчував в безпеці. Аби завалити цей прихисток, то сюди мало потрапити, щось величеньке. Врятуй Господи не каб, який вибив трьохповерхову яму п'ятдесят метрів звідси.
В середині нікуди було примоститися. Всюди сиділи, або лежали штурмовики, які відтягнулися з передових позицій, плюс спеціалісти. В ногах лежала амуніція, портфелі і сміття. Незграбно топчучись, прислуховуючись до порад, я зміг віднайти собі краєчок лавки. Присівши, не повірив, що маю змогу перепочити, що в мене нарешті над головою який неякий - прихисток. Я скинув амуніцію та одразу відчув неймовірну насолоду і легкість. Локтями вперся об коліна, підборіддям в долоні і мовчки дивився в затхлу темряву.
Побратими обговорювали сьогоднішній важкий день, втрати і, навіть, згадали мою сьому роту, як єдину в баті яка шариться і недопрацьовує (по їх словам). В темряві ліворуч від мене чувся обурливий голос: "Де сьома рота? чому вони весь час про...ються. Хай кидають їх нам в підмогу." Так як я був тут єдиним представником цієї "обнаглілої роти", то заступився за своїх.
- Пацани ми теж працюємо. Нас сьогодні зайшло вісім людей на евак группу і всіх, майже, розбили. При чому перед цим з 71 точки тащили сюди боєприпаси і сухпаї, ще до поранених задовбалися як тягові коні.. Це не говорячи про вчорашній день.
Побратими промовчали, вони не знали мене особисто, хто я і звідки, але бачили яка доля спіткала мою группу: двухсотих майже порівно з трьохсотими.
Тема перевелася, на ті ж самі важкі фронтові розмови, але без нарікань на когось. А зовні бліндажа ворог продовжував зовсім близько класти міни, так що земля залітала до середини. Проте, шустрий навідник спг, в проміжках ударів, навіть встигав вибігати на зовні, аби проригатися від контузії.