1

Відчуваючи головокружіння і слабкість, я вперся в ноші з довгими дерев'яними ручками. Водночас, намагався відсунути їх від себе чим подалі, аби не продовжувати ляпатися об чужу кров. Погане самопочуття наростало. Картав себе, що стільки часу пролежав під палючим сонцем в ярку, хоча мав змогу знайти місце в тіні. Але, хіба ж, причина тільки в цьому? Чи не більшою причиною теперішнього стану слугувала, велика фізична і психологічна втома. Те що відбулося тут, на переді фронту за півтора дні марно зараз намагатися усвідомити.
Дивлячись на юного, зухвалого водія бмп, на своїх поранених побратимів, що притиснулися один до одного зверху техніки, мені стало соромно, що можу втратити свідомість. Тим самим, ніби, напрошуючись евакуюватися з цього пекла. В додачу, коммандир чітко дав наказ в рацію: "Залишатися". Я закрив очі і намагався чим швидше прийти в себе, гадаючи впаду чи ні.
А навколо нарешті завершувалися евакуаційні приготування. Хлопці спромоглися заштовхати в тісну коробку другого важкопораненого. Більше десятка нервових викриків "Швидше", почали затихати, а на заміну їм прийшли жаданні:"Рушаймо". Задні дверцята бмп закрилися і вона рушила.
Позаду, просто їй в дорогу, хтось закричав: "Камікадзе" і ми п'ятеро солдатів що залишилися, всі як один підняли очі до неба. Над нами пронісся смертоносний птах сучасної війни, діждавшись на віддалі свого часу. Його ціль була техніка завантажена зверху трьохсотими і він на всіх порах її наздоганяв. (Дивно, чому ворог, не наніс удар, доки ми завантажувались? Адже тоді ми всі були вкупі і малорухомі.. Невже, на саму дрібницю часу не встиг?).
Так ось, дрон - камікадзе загрозливо подзижчав за бмп, котра вже зникла в низовині. В якийсь момент, мов справжнісінький хижий сокіл, зробив коло в повітрі, і різко пікерував до низу.. "Там же пацани.." - почувся безсилий голос поруч. Побратим не витримав і пробіг п'ятдесят метрів вслід, тримаючись за голову. Проте, швидко втямив, що марно -  місце удару занадто далеко. Залишалось втішувати один - одного, що камікадзе, обов'язково промахнувся об рухому ціль.
Не в змозі нічого вдіяти і провірити як воно там насправді, ми попленталися до бліндажа. Стовбичити біля поля так довго це занадто небезпечно. Тим більше в голові стояв ще свіжий болючий сюжет: артилерійське побоїще якихось десятки хвилин назад. 
Пробираючись крізь випалену лісопосадку я з роздратуванням дивився в спину своїм, що швидко віддалилися вперед. Я хотів, аби мені хтось допоміг нести ці чортові ноші, бо я зовсім не мав сил.