Розділ 7

З місця я підхоплююся, хапаючи ротом повітря. Тремтячими руками притискаю долоні до серця. Мій погляд хаотично оббігає весь простір, я все ще ніяк не можу звести два світи до купи.

— Леді Вейл?! – гримить над головою.

У передсвітанковій імлі наді мною матеріалізується генерал зі зброєю у руках. Горло перехоплює гострий спазм, легені стискає судомою і замість слів із моїх грудей виривається лише важке, сипле дихання. Він вимогливо на мене дивиться, чекає пояснень. Ледь підіймаю руку. Мружить очі. Прикипаю поглядом до його очей, та темна глибина на дні його зіниць якось навіть заспокоює. Видихаю, дивлячись на його занепокоєне обличчя.

    У ньому немає світської вишуканості чи лоску, лише дика, первісна сила чоловіка, який зрісся зі своєю зброєю. Ця сила відчувалася в усьому: у хижій, безшумній ході, у розвороті широких плечей і в тому, як природно трималася його рука біля руків'я меча. Жодного зайвого руху, жодного розтраченого надарма подиху. Якась тваринна грація в ньому таки була. Але його міць була приборкана, вигартована роками битв і підпорядкована залізній волі, від чого ставала лише небезпечнішою.

—  Леді Вейл, що відбувається? – кривить він губи.

І ота скривлена лінія губ видирає мене в цю реальність.

—  Сон. Мені всього лише наснився сон, —  дряпає слух мій хриплий голос.

—  Сон? – перепитує він. – Тобто на нас ніхто не нападає? І у цьому просторі довкола немає магічної небезпеки?

—  Немає, —  обіймаю себе руками.

—  То що ж вам такого снилося? – опановує він себе і ховає зброю.

Морщу лоба.

—  Не розумію…якийсь дивний сон, —  бурмочу я.

Він продовжує задумливо на мене дивитися.

—  І часто вам такі сни сняться? – запитує генерал.

—  Ні! – закушую губу і заперечливо мотаю головою. —  Такі не снилися.

—  То все в порядку?

І уже навіть самій цікаво стало, який я маю вигляд, що генерал так занепокоївся.

—  Так. Наскільки може бути.

—  Тоді збираємося. У нас важка дорога, —  прискіпливо обвів він мене поглядом.

    Збираюся. І поки збираюся, то перебираю в голові той сон. За тими дверима стояла наче я. У військовій формі в оточенні своїх генералів. Ми розбирали наш останній бій. Але та я, ніби втратила усе людське. В її речах, в її очах була лише ненависть. Ненаситна, зла і голодна, в якій відтіняється холодний гнів та непрожитий біль мінеральної чистоти. І її емоції зачепили лише краєм, але я й досі не можу вгамувати своє серце. І що то було? Ігри моєї підсвідомості? Підказка, які почуття можуть в мені бути? Чи які є в мене? Та я на таку глибину і запливати не годна…

— Леді Вейл, ви у тому дереві, знайшли відповіді на усі запитання? – висмикнув мене голос лорда Дарелла.

— Що?

— Ви вже десять хвилин витріщаєтеся на стовбур цієї потужної сосни. То що там?

— Вибачте! Задумалася, — пробурмотіла я.

 І зібравшись я спустилася до струмка. Вмилася. Холодна вода пробрала до кісток і трохи змила ті липкі відчуття ненависті, але той посмак так і залишився. А цей стан пом’ятості, побитості і пригніченості у мене назавжди чи колись пройде? І якщо пройде, то коли? Бо я вже ладна здуріти від самої себе. Повертаюся. Риюся у своїй сумці і знаходжу заспокійливе зілля. Ту гіркоту випиваю одним ковтком.

— Що ви п’єте? – сердитим тоном втелющує нове цікаве питання лорд Дарелл.

— Отруту, — буркнула я, навіть не глянувши на нього. — замішану на відварі із людського терпіння. Дуже рідкісне зілля, проте пити доводиться кінськими дозами. Але трішечки допомагає жити в цьому божевільному світі. Спробуєте?

   Його сірі очі звузилися, ставши схожими на два сталеві леза. Лорд Дарелл плавно перемістився вперед, як робить досвідчений воїн, який знає, що супротивник тримає руку на руків'ї меча. Або на заклятті.

— Заощаджуйте свою отруту, — тріснув його голос мов тонка крига під вагою. — Моє терпіння закінчилося ще на минулому переході. І, якщо ви сподіваєтеся, що я буду терпіти ваші вибрики лише тому, що ви вмієте пускати іскри з пальців, то ви помиляєтеся.

Він зупинився на відстані удару, дивився згори вниз, але в його позі вже не було зверхності…лише холодна, бойова готовність.

І я підібралася. Бо чи не вперше за весь час він нього віяло небезпекою.

— Мені байдуже на ваш настрій і на те, скільки «терпіння» у вашому зіллі. Моє завдання — довезти вас живою. Бажано — цілою. Але якщо ви вирішите перевірити, хто з нас швидший: ваша магія чи мій клинок... гарантую, це буде дуже короткий і дуже некомфортний для нас обох експеримент.

Уважно за ним стежу. Я не зовсім розумію чим викликана така бурхлива реакція.

— Заховайте свою пляшечку. І до кінця поїздки утримайтеся від своєї отрути. Не хочу мати проблем з неадекватною чародійкою, — зневажливо обвів він поглядом і пляшечку і мене.

Перші кілька секунд я просто мовчала, намагаючись осягнути абсурдність і ницість цієї підозри.

— ЩО? – округлилися мої очі. – Ви що, вирішили, що я п’ю «Сутінковий пил?