Розділ 6

   Увечері змогла оцінити, наскільки мої потуги розташуватися програвали вишколу генерала. Лорд Дарелл усе влаштував грайливо, ніби між іншим. Його багаття весело тріщало й палало, а не душило все довкола димом, вечеря була готовою за лічені хвилини, а з кількох паралельних колод він спорудив цілком пристойне спальне місце. Переплів їх міцними гілками, зверху настелив густого хвойного гілля і це було майже, як справжнє ліжко. Принаймні сидіти на ньому було м’яко і відносно комфортно. 

  Заплющила очі й просто принюхувалася до запаху. Ліс навколо дихав вологою землею, прілим листям і гострим, густим ароматом смолистої хвої.

    Я була втомлена, нив кожен м’яз і кожна клітинка мого тіла, нив мозок від цих нових обставин і нила душа від цієї неминучості. І загалом я розповзалася, ніби ті миші по коморі. Думки вільними скакунами гарцювали степами минулого. І наче я розуміла, що це неварте моєї енергії. Але що поробиш, люблю оце відчуття, коли людина стикається з наслідком своїх вчинків. І ця історія для мене ще не закрита. Я піднімуся…піднімуся навіть з власного попелу. Я умію мінятися та еволюціонувати. І я можу бути дуже безпринципною, хитрою і вкрай злою. Все або нічого. Якщо вони вже роздмухали цю хвильку, то вона і їх знесе. Якщо їм здається, що вони можуть мене зламати…то їм просто здається. У мене дуже хороша пам’ять на тих хто перейшов межу. І борги я завжди повертаю. Не люблю бути винною. І чистилищем я вже ходила...залишаючи по собі спалені мости та посолену землю…

— Леді Вейл, не спіть! Відставити сон на голодний шлунок! –  витрусила мене з того марева команда лорда Дарелла.

    Неохоче розплющила очі. Лорд Дарелл стояв наді мною, наче небесна  кара, яка особисто прийшла перевірити, чи добре я засвоїла урок. Простіть боги, ні в чому не каюся, готова повторити…але не прямо зараз. Його погляд випалював залишкову млость краще за будь-який відвар із гірких трав. Справжній генерал: жодних зайвих слів, жодних даремних емоцій, тільки холодний аналіз моєї боєздатності. Зараз він оцінює мене як нестабільну одиницю маршруту, яка загрожує збити графік. І найприкріше те, що він має рацію. На цій думці я скривила губи. А лорд Дарелл пильно прикипів поглядом до мого рота.

— Вечеря, —  трохи різко простягнув він мені хліб з сиром та в’яленим м’ясом.

Взяла. А він повернувся до казана. Провела поглядом його широку спину. Під цупкою тканиною куртки вгадувався виразний, важкий рельєф м’язів людини, яка роками не знімає обладунків. Шлейки військової портупеї перекреслювали його лопатки хрест-нахрест, підкреслюючи ширину плечей і тонку талію. Рухи були розміреними й небезпечно плавними, наче у хижака. Він простягнув руку до казанка і в цьому простому русі була якась бездоганна сила, що приваблювала і лякала водночас. І я задумливо прикусила пальця. Гм, він складний. Його емоції глибокі. Межі жорсткі. Але він справжній. Йому не потрібно нікому нічого доводити.

 За кілька хвилин він повернувся й мовчки простягнув мені чашку. Від неї піднімався легкий завиток пари, обіцяючи декілька ковтків рятівного тепла.

— Їжте, — не дає він мені спокою.

Збираюся з силами і просто дивлюся на їжу. Я така втомлена, що навіть не можу зрозуміти чи я голодна. 

—  Вам потрібні сили. Завтра до заходу сонця ми маємо пройти Ущелину Вітрів, — якось невдоволено дивиться він на мене,  — Шлях буде важчим, ніж сьогодні.

 — Чудово, — видушую жалюгідну посмішку. — А я якраз переживала, що моє тіло за ніч відпочине і звикне до цього «поліпшеного» рівня комфорту. Дякую, що не даєте мені розслабитися й поринути у солодкі ілюзії.

— Ілюзії — це надто дорога розкіш для тих, за чиєю головою полюють, — сухо вицідив він слова.

— І терпіння, і фарт, — пробурчала я тихіше за шелест листя.

Але він усе гарно почув. І лише ледь помітно підняв одну брову.

— Тобто на мій винятковий талант провідника та стратега ви навіть не розраховуєте? —  стиха хмикнув і перевів погляд на вогнище. — Зворушлива віра в мої здібності. А щодо терпіння... вважайте перебування поруч зі мною інтенсивною підготовкою. Після такого гартування вас на заставі жодна нечисть не злякає.

 — Розраховувати на чоловіків — це взагалі сумнівна стратегія, — зітхнула я. — Але якщо ваша мета — загартувати мій дух до стану бездоганної сталі, то вітаю, ви справжній майстер цієї справи.

— Чого? —  влупив він в мене погляд.

— Що чого? – не зрозуміла я питання.

— Чого це розраховувати на чоловіків – це сумнівна справа? – старанно повторив він питання.

 — Ви дійсно хочете відкрити дискусію про чоловічу надійність проти ночі в глухому лісі? — зітхнула я. — Лорде Дарелле, якщо ви шукаєте компліментів своїм рятувальним талантам, то скажу прямо, ви безумовно найкращий із тих нестерпних чоловіків, які траплялися мені цього тижня.

— Я єдиний чоловік, який трапився вам цього тижня, — сухо зауважив він, насупивши лоба.

— Угу. Саме це й робить вас беззаперечним фаворитом мого особистого рейтингу, — буркнула я.

З добру хвилину він просто дивився на мене. На його обличчі застиг гранично суворий вираз, за яким зазвичай слідує гучний емоційний вибух. Та коли я зустрілася з ним поглядом, то не знайшла там злості. Тільки холодну, філігранно контрольовану уважність людини, яка звикла розраховувати кожен крок і вирішувати чужі долі. І, як зачарована, я залипаю на його очах, від того майже міфічного відтінку сталі, перехоплює подих. Жодного натяку на м’яку блакить чи тепло, лише глибокий, магнетичний графіт, прорізаний тонкими срібними нитками, що радіально розходилися від самої зіниці. На світлі вони спалахували холодним, шляхетним блиском загартованого клинка, але в напівтемряві цей метал м’якішав, перетворюючись на оксамитову темінь вечірнього грозового неба…рідкісну, пристрасну і небезпечно глибоку. Була у них якась затягуюча вишуканість, від якої прискорюється пульс. Погляд, у якому хочеться заблукати, навіть усвідомлюючи, що з цієї безодні вже не буде вороття.