Розділ 5

Прокинулася під бурмотіння лорда Дарелла. Його зір не повернувся. А він дуже вірив у зворотне. Аж співчуття накотилося через таку простодушність й той переляк. Але мої спроби його заспокоїти зазнали поразки. Спочатку він психанув…І я машинально встигла побажати йому, щоб він з драконом танцював, а той йому на ногу наступав. Потім доскіпався, чи точно я впевнена. Причому таким осудливим тоном сказано, наче в тому, що він не бачить, була винна я. Видихнула. Я дуже люблю людей, особливо коли вони далеко і мовчать. І я трохи огризнулася, а він пішов у глибоку мовчанку. Спочатку я раділа тиші, а потім ліс, шурхіт листя під копитами й монотонна їзда відкинули мене в якийсь медитативний стан. І з пам’яті почали визирати уривки мого неспокійного сну. Я бачила себе у довгому підземному коридорі. Така собі самотня-самотня постать.

— Ти запізнилася, — кажу наче до себе.

— Куди? – шепочу я.

І та я, починає сміятися. Ці спогади гарцюють свідомістю залишаючи по собі  якесь гнітюче відчуття невдоволення. Жоден з чаклунів не відмахується від своїх снів. Але і зрозуміти ці сни я не можу.   

    І отак ми гицали, аж поки не спустилися в якусь туманну яму. І це швиденько вивело мене з думок у реальність, бо тут подекуди навіть плюскала вода з-під копит коней.

— Де ми зараз? – стрепенувся генерал, коли туман дмухнув на нього сирістю.

Озирнулася на брудно-сірий туман, який чіплявся за копита коней, мов бліді примарні руки. Перевела погляд на дерева, які були голі, покручені, із довгими пасмами моху, що звисали з гілок, наче брудне клоччя. Світло ледь пробивалося крізь цю щільну завісу, перетворюючи все навколо на якийсь застиглий театр тіней.

— Здається, ми спустилися в якусь низину, —  пробурмотіла я. — Тут повно гнилих пеньків, земля під ногами перетворилася на чорну твань, а там де дерева розступаються видно лише суцільне сиве молоко. І запах. Ви його чуєте?  Пахне стоячою водою і тухлою травою.

Лорд Дарелл на мить натягнув повід, змушуючи свого жеребця зупинитися, і я теж смикнула за мотузку, зупиняючи свого коня. Незрячий генерал підняв голову, втягуючи носом сире повітря, а потім його обличчя ще більше похмурилося.

— Запах я чую. Прокляття... — глухо вилаявся він крізь зуби. — Ми взяли занадто вліво. Боюся, що це не просто низина, а Чорне болото.

 — Болото? — задумливо перепитала я. — Але ж ви казали, що тримаєте курс!

 — Тримав. І ми трохи відхилилися, — відрізав Дарелл, і в його голосі знову прокинувся той залізний воєначальник, який не терпів заперечень. — А тепер слухайте мене уважно. Сходити з коней не можна, бо засмокче за секунду. Коні відчувають хитку загрозу краще за нас, тому не сперечайся зі своїм конем, якщо він відмовлятиметься йти вперед.

— То може нам краще повернутися і виїхати з цього болота? – запропонувала я, озирнувшися.

— Втратимо час. А через ці болота цілком можна їхати.

Він трохи подався вперед у сідлі, наче намагаючись розгледіти щось крізь магічну сліпоту. — Попереду мають бути зарослі осоки. Дивіться під ноги коням. Нам потрібні острівці, де росте стара вільха, її коріння тримає ґрунт. Якщо побачите ідеально рівну, зелену галявину без жодного кущика, то об'їжджайте її десятою дорогою, це трясовина. І леді Вейл...

— Що? — ледь чутно спитала я, вдивляючись у сіру глушину.

— Не панікуйте. Це всього лише болото.

— Я спокійна. Не перевіряйте.

— Угу! Я так і подумав з вашого сопіння, — буркнув він.

— Просто перспективи туманні. Ми або елегантно утопимося в цій смердючій багнюці, або нас доїдять місцеві комарі, які вже, здається, складають меню.

— Та з вас наїдку… — фиркнув він.

— Поводир з мене нікудишній, — тамую подих, наче це може допомогти перейти ці болота і повільно суну вперед шукаючи поглядом стару вільху. — Буде якось дуже сумно втекти зі столиці, щоб загинути у болоті.

— Ви не загинете, — долетіло до мене бурчання генерала.

— Сумнівне твердження, — скептично скривила я губи.

— У болотах я певний плюс. Погоня нас тут не дістане.

— Це при умові, що ми самі вийдемо звідси цілі.

— Вийдемо, — впевнено відказав він.

— Як ви зрозуміли, що тут болото…Ну маю на увазі ваш зір…і…

— Вивчав усі можливі маршрути і усі можливі проблеми на маршрутах.

— Ви, що все запам’ятали? – так здивувалася я, що навіть перестала непокоїтися про можливу смерть на болоті.

— Я відповідаю за ваше життя. Та й тут магічно до нас не дотягнутися. Болота занадто фонять.

— Магічний пошук нам не загрожує, ні через сканування простору, ні через пошук за «якорем», ні через ментальний пошук, — підтисла я губи.  

— Поясніть? – почулася в його голосі настороженість.

Покосилася на нього. На його чолі пролягла глибока зморшка.

— Будь-який магічний пошук людей діє за своїми суворими законами, — тяжко зітхнула і взялася за пояснення. — І як у будь-якій хорошій системі у нього є свої вразливості. Тож всі види пошуку можна обійти. Наприклад, через магічне екранування, тобто можна носити артефакт, або створити закляття кокона. Якщо шукають магічну ауру, то можна змінити код магії. Якщо шукають за кров’ю чи річчю, то зв’язок можна обірвати, або створити сотні ілюзорних копій себе й розкидати по всьому світу.