Розділ 4

Ми завжди чогось очікуємо. Це наш базовий механізм виживання. Мозок споживає близько двадцяти відсотків усієї енергії організму, тож аби не аналізувати світ щосекунди наново, він створює шаблони — очікування. А ми, формуючи їх, будуємо ілюзію контролю над майбутнім.

   Тож, спираючись на свій попередній досвід, я вибудувала кілька варіантів розвитку подій. Діапазон коливався від оптимістичного до песимістичного. Від «ми вдало дістанемося Північної застави» до «ми всі помремо».

   І, як тільки я зняла з очей генерала ліки, то стало зрозуміло, що зараз ми ближче до «ми всі помремо».

   Генерал чудово орієнтувався у топографії... поки міг її бачити, а я в цьому розумілася чисто теоретично. Тож просте питання «в який бік нам їхати?» довело його до нервового посіпування.

 — Леді Вейл, ми їдемо на північ? — вкотре суворо уточнював генерал.

Наче я знала де та північ.

 — Абсолютно точно, — впевнено збрехала я, задираючи голову до крони дерев, де густі мохи росли чомусь абсолютно з усіх боків стовбура. — Орієнтуюся за зірками.

— Зараз десь шоста година вечора, і ми під густими кронами, — булькнув генерал. — Які зірки?

— Внутрішні, лорде Дарелл. Моє внутрішнє чуття підказує, що Північна застава десь там, — позаглядала я у безпросвітний ліс.

 За п’ять хвилин моє «внутрішнє чуття» вивело нас прямісінько в непролазні кропив'яні хащі. І та кропива, бодай її, діставала навіть до обличчя.

— Чому ми в кропиві? — із затиснутими зубами прошипів генерал, коли чергове стебло пекуче погладило його по щоці.

 — Бо вона тут росте, — запевнила я, захищаючись від пекучої зелені власною торбою.

 — Послухайте, — проскрипів він, — якщо перед нами буде озеро, то не треба у нього лізти. І постарайтеся об’їхати ями і оминути болота та чагарники. Тут же є стежина. Ви можете залишати на ній? — пробурчав Дарелл.

— Я буду старатися, — крізь зуби вицідила я. —  Я науковиця, а не юний слідопит. Я не вмію знайти себе у «напрямку десь серед лісу». Я взагалі не розумію, як тут можна орієнтуватися, — вивалила на нього я цю просто істину.

 Але генерал мав з цього приводу якесь своє тендітне бачення, яке йшло врозріз із поточною реальністю. Його перетрусило. Фізично. Щоб остаточно не пуститися берега, він намагався тримати себе в руках. А потім все ж прийняв те відкриття, що я не тямлюсь у напрямках. Мить цього усвідомлення аж пройняла моє серце. Його обличчям пробіг спазм чистої злості і можливо він би додав щось від себе, але я ж леді. І він тільки судомно заковтнув повітря.

    Ми почали нову захопливу розвагу, я описувала, а він приймав рішення. І взагалі, здається, він більше коням довіряв, ніж мені. І щось в такому підході навіть було, поки дорога не повела круто вниз…і я не встигла зреагувати, коли зустрічна гілка вибила його із сідла.

  І рот я собі закрила. А генерал лежав на землі без жодних ознак життя. Від потрясіння я навіть не відчула як злетіла з коня, кинулася до генерала, й впала перед ним на коліна. Руки трусилися, серце калатало, а мозок бився в пульсуючій агонії думкою, що я вбила генерала.

— Ви мене чуєте? Лорде Дарелл…будь ласка…Будь ласка!!! – мої тремтячі пальці безладно торкалися його сорочки, шиї, скронь, перевіряючи пульс і марно намагаючись привести його до тями.

— Не трусіть…мною… — розліпив він губи.

—  Ви живий… —  з полегшенням видихнула я.

— Відчуваю, ненадовго. І хоча мені приємні ваші дотики, але може ви перестанете мене лапати?

 І після його слів до мене наче дійшло, що я все ще продовжую руками водити по його тілу. Руки я відсмискнула. І навіть сховала за спину.

Він тяжко зітхнув. Скривився. Підняв руку до голови. Обмацав. Повторно скривився.

—  Леді Вейл?! – осудливо прозвучало в його голосі.

—  Я не хотіла. Я задумалася, —  заторохтіла я.

— Задумалися? — його голос прокотився по моїх нервах шелестом трави. — Бо я вже подумав, що ви вирішили перевірити на міцність мою голову. Або, чого доброго, відпрацювати тактичний маневр з мого усунення.

— Вибачте! – визнала я свою цілковиту провину.

— Наступного разу, коли вас знову накриє натхненням чи філософією, якось попереджайте, — буркнув він.  

Я навіть поворухнутися не могла. Чогось от просто тут і зараз налетіло все. У горлі встав пекучий клубок, а в носі геть по-дитячому защипало від сліз, які я так відчайдушно намагалася втримати.

   Лорд Дарелл поволі сів, тяжко й судомно вдихнувши повітря. Він надовго стиснув скроні пальцями, міцно заплющив і без того сліпі очі й важко, змучено похитав головою. Його плечі під зім'ятим плащем згорбилися, а обличчя здавалося сірим від утоми та болю, що, схоже, жер його не менше за мій. І від цієї картини відчуття власної безпорадності та нікчемності остаточно й безжально роздавило мене.

— Дихайте, — кинув він мені. – І допоможіть встати.

І я шумно видихнула, тільки зараз усвідомлюючи, що весь цей час я затримувала подих. Я підвелася, схопила лорда Дарелла за руку й рішуче потягнула на себе. І все мало б минути ідеально, якби в той самий момент, коли генерал майже випростався, моя нога підступно не поїхала на вологлому моху. У паніці я так і не випустила його долоні і з усією силою імпульсу потягнула кремезного чоловіка просто на себе.  Падіння вийшло яскравим. У тому сенсі, що з очей аж іскри сипанулися, а перед очима спалахнули цілі сузір’я. У наступну секунду зверху на мене важкою брилою навалився лорд Дарелл. Врятувало мене лише диво, спираючись однією рукою об землю, він якимось неймовірним зусиллям утримав основну вагу свого тіла наді мною, не давши мені остаточно розпрощатися з диханням.