Розділ 3

     Прокинулася. Та краще б померла. Серце тріпотить і я ніяк не можу второпати де я. Запах диму й лісу, тверда постіль нагадали, що я у мисливському будиночку. Тут у будиночку, а не  посеред величезного підземного міста. Де є високі білі колони, чорна вода під ногами, а світло підіймається просто з каменю. Я йду. І я знаю дорогу. Не думаю, не згадую. Просто повертаю ліворуч, проходжу арку, спускаюся сходами. І бачу на стіні знак Пеленків. Та я навіть зараз той знак можу намалювати, хоча ніколи раніше його не бачила. Моя уява явно випереджає події.

     Видихаю. Надворі ще тільки починало світати. Кривлюся. Озираюся і здригаюсь зустрівшись із силуетом у тій напівтемряві. Вискнути мені не дало лише розуміння, що то стояв лорд Дарелл. А він стояв і до чогось прислухався. З боку сіней розносилося тривожне пирхання коней. Я й собі прислухалася. Нічого не почула.

— Очікуєте на хижаків чи погоню? – стиха прошепотіла я до нього.

— До всього варто бути готовим, — сухо відказав він.

— До всього не підготуєшся. Життя — це не точний розрахунок, тисячі сценаріїв у голові не втримаєш. Рано чи пізно доля все одно здивує вас своїм власним, незапланованим сюрпризом.

— Яке розчарування, — єхидно скривив він губи. — Але я все ж волію розуміти хоч варіанти розвитку подій. І раз ви прокинулися, і можете навіть схрещувати словесні мечі, то будемо рушати. Готові? – примружив він очі, оглядаючи мене.

— Раз мої губи здатні ворушитися і видавати звуки, то я втілення бадьорості. Аж спина свербить так кортить знову залізти на коня. Будемо скакати, поки мої кістки не розсиплються. Вперед назустріч новим пригодам та защемленню хребта, —  пробурчала я.

—  Прекрасно! Радий, що мій оптимізм так запалює, —  з кам’яним виразом на обличчі відказав він. – Снідайте і збирайтеся.

   Починаю розуміти чого цього генерала відправляли туди де земля палала. Певно, витримати його понад тиждень було надто важко.

   Їмо під рваний ритм вистукування пальців генерала по столу. Збираємося під його невдоволений погляд. Їдемо під його гнітюче мовчання. Чарівно!

   Єдина радість, що ліки своє діло зробили. І в стані середньої паскудності я й гицаю на тому коні. Раніше у мене не було такого хвилюючого досвіду. Мої подорожі відрізнялися підвищеним комфортом. Або ж магічне переміщення, або якийсь зручний вид транспорту. А тепер безкомпромісна і сувора реальність у вигляді незламного генерала і шаленої гонки на виживання. Абсурдність того, що відбувається й тягар невизначеності вганяють у якийсь стан критичної аберації. Надто великий розрив між тим, що було і тим, що є. В голові безкінечно прокручуються варіанти розвитку подій. Тягар думок затягує у колосальну внутрішню напругу. Уся та несправедливість ріже по живому. І я не бачу для себе виходу. Усе моє життя зруйноване під корінь. Усе, що я любила безжально розтоптане. Усе чим жила передане іншим. Це боляче. Боляче втрачати. Боляче знати, що усі твої зусилля були марні. Боляче усвідомлювати, що того світу, де я жила, більше нема.

    І аж не вірю своїм очам, вухам та іншим органам чуття, коли генерал ще засвітло сказав, що у нас привал біля якогось озерця. І цей «привал» звучить божественно. Бо болить все, що може й не може боліти. Тіло стогне, душа рветься, а розум палає від спроб знайти вихід. Якась ідеальна ілюстрація до картини «Безнадійність».

   Генерал великодушно пропонує скупатися в озері і трохи привести себе до ладу. Його багатозначний погляд виражав повне несхвалення мого тілесного бажання вмерти тут і зараз. Я б поспівчувала його надскладній місії «довести до пункту призначення розпещену леді через ліси і гори», але в мене не було душевних сил.

    Плетусь до озера. П’ю зілля. Сиджу, не в силі зайвий раз поворухнутися. Довкола звуки лісу: шурхотіння, дзвеніння, щебетання, фиркання коней. І це якось змушує зібратися. Кривлюся від неперевершеного густого, стійкого солодкувато-терпкого запаху кінського поту, дорожнього пилу, запаху збитої копитами трави і мого власного поту та втоми. Шумно видихаю,  знімаю одяг і дибаю до води. І зі здивуванням виявляю, що вода тут тепла. Скоріше є якісь термальні джерела. Але це робить мене майже щасливою. Я загубила навіть лік часу. І з води вибралася, коли почали опускатися сутінки.

   Ця вода, здається, принесла якусь розраду і тілу, і розуму. Бо чи не вперше за останній час у мене в голові тихо, без тривожного дзвону думок, гнітючих образ і важких почуттів. Ну може ще й зілля подіяло, але до генерала я повертаюсь майже бадьорою ходою.

    І спотикаюся на рівному місці. Перед моїми очима розгортається картина, яка виходила за межі мого розуміння. З усіх боків на генерала неслися…розбійники. На бойового генерала!!! Розбійники!!! Та у них геть немає відчуття самозбереження. Генерал стояв з опущеним мечем й виразом на обличчі глибокого очікування, наче весь світ йому в печінках, а тут такий шанс скинути напругу…сам прийшов. Я навіть не можу здогадатися, чим керувалися нападники. Ну ЯК в генералові можна було запідозрити ЖЕРТВУ? Що їх навернуло на думку на нього напасти? Широкі плечі? Погляд з-під лоба «я бачу вас до останньої кістки»? Військова виправка? Невдоволений вираз обличчя? Меч? Навіть не знаю, що з цього могло спонукати до цієї самовбивчої думки...  

  А далі на нього накинулися усі відразу і не просто накинулися, найнижчий з нападників кинув генералу в обличчя якийсь порошок. Задумливо прикусила губу. Що за порошок? На сьогодні були спроби розробити паралізуючий порошок чи закляття, але поки саме життя проти цього і всі спроби успіху не мали. Хоча, як тимчасово і під час близького контакту…І поки я ліпила варіанти, генерал, якимось невидимим рухом відбив усю атаку. Та я цього навіть не помітила, але нападники були розкидані і, схоже, що й поранені. Бо усі, наче ворушилися, але без ентузіазму. Генерал продовжував стояти, він навіть пози не змінив. А двійко піднялися, переглянулися і зі спини та обличчя кинулися в атаку. Плавний перекат, скрегіт металу і двоє вже валяються на землі. І тут до них стало щось доходити. Вони піднялися, переглядалися, провели якісь мовчазні перемовини і підхопивши поранених почали відступати. Цю братію я провела поглядом, аж поки вони не зникли на просторах лісу. І потихеньку пішла до генерала. Той продовжував стояти. І мої кроки він явно чув. Але про всяк випадок свою появу я озвучила.