69 розділ

Єва

- Єво! Єво, покинься!..

Знайомий голос, наче крізь важку пелену, проник до моєї свідомості, висмикуючи із в’язких обіймів мороку. Яскраве світло пробилося під повіки, змушуючи дужче заплющитися і закопатися з головою під важку теплу ковдру. Схоже, я проспала аж до полудня!

Скривившись, незадоволено виповзла на світ Божий.

- Чого тобі, нелюде? – буркнула, розтираючи заспану моську.

Алл полегшено видихнув.

- Ти стогнала у вісні, наче тобі боляче, - від співчуття в рідному голосі, на очі навернулися сльози. Стоп! З яких це пір я стала настільки сентиментальною?.. – З тобою все в порядку?

Озирнулася, спантеличено відмічаючи незвично високу стелю, світлі стіни, величезну скриню в кутку і широке, доволі зручне ліжко. Отже, ми вчора таки перебралися до нового будинку. Навіть не пам’ятаю, як вибирала для себе кімнату. Здається, просто завалилася в першу ліпшу і відключилася…

- Кошмар наснився, - відмахнулася, активно сповзаючи з чистого ліжка. Воно то чисте, а от сама я не дуже… Цікаво, десь тут є ванна?.. – Ви вже освоїлися?

Запитала просто так, аби змінити тему, та хлопець чомусь вмить весь почервонів, присоромлено відводячи погляд. Не зрозуміла!

- Щось трапилося? – стримано поцікавилася, зазирнувши за непримітні двері. Та-да! А ось і ванна! Навіть ціла купальня з крихітним джакузі і санвузлом. Я в раю! - Чуєш, а як тут воду увімкнути? Щось я ніде не бачу вентилів…

Алл швидко забіг, багряний, наче той буряк, мовчки помахав боллом біля кам’яної панелі над імітацією ванни і зник за дверима. Незабаром з крана полилася приємно терла чиста вода. Треба буде потім у Дайни запитати, як це технічно-магічне диво працює…

- То як? – повернулася до спальні і з головою закопалася у скриню. Пожитків у мене не багато, тож і вибирати довго вбрання не доводилося. Чисте, і на тому дякую! – Невже ви таки з’їхалися?

Бовкнула просто на осліп, проте влучила просто в ціль. Він несподіванки хлопець аж захлинувся.

- Кхе-кхе!.. Звідки ти знаєш? – відкашлявся молодик.

Знизала плечима:

- На це варто було б очікувати. Ви хороша пара, - сказала достатньо спокійно, аби він раз і на завжди зрозумів, я підтримаю їх у будь-якій ситуації.

Пом’явшись ще якусь хвилину, Алл все ж повернувся до справ:

- Не сиди довго! Асхат надіслав повідомлення, він хоче тебе бачити...

- З приводу чого? – вигукнула, швидко знімаючи брудний одяг і по саму шию занурюючись в теплу купіль. Та-ак!.. Яке блаженство!..

- Уявлення не маю, - почула перш, ніж двері до спальні гучно закрилися.

Отже, це був сон… Перед очима й досі стояло бліде обличчя незнайомки, а у вухах лунав її останній вигук: «Від долі не заховатися, Єво!..» «Не заховатися» кажеш… Якби вона мене знала, то зрозуміла б: подібне навряд чи справить достатнє враження на людину, котра вже майже рік успішно переховується в цьому світі. Я більше не слабке дівчисько, здатне лише плисти за течією! Я сама керую власною долею і ніхто не в змозі цього змінити!..

 Викупавшись і поснідавши, чи швидше пообідавши, я поплелася на зустріч з Асхатом. Ні Дайна, ні Алл зі мною не пішли. Та я й не наполягала. Діло молоде, їм потрібно не лише звикнути до нового житла, але й повністю прийняли зміну свого статусу. Зрештою, це мені усе давно зрозуміло, але коли ти юний максималіст, життя здається надто складним.

Звично простягнула пропуск на воротах, привіталася з вартовими і увійшла до внутрішнього міста. Чисті широкі вулиці, скляні будинки, надмірні погляди. Здається, наче в одну мить опиняєшся не просто за кам’яною стіною, а потрапляєш в геть інший світ. Світ, де не має ні голоду, ні бруду, ні страху… І тим відчутнішою була моя нікчемність у цьому світі…

«Ніхто не вціліє! Прокляття не вибиратиме, кого вбити…»

- Стоп, Єво! – струснула головою. – Це не твоя справа! Самі заварили цю кашу, нехай тепер самі її жеруть! Байдуже!

На склад залетіла, наче за мною хтось гнався. Серце калатало десь аж у горлянці, а вуха закладало від довколишнього гамору. Важко видихнула. Потрібно негайно взяти себе в руки і заспокоїтися, інакше знову звалюся від перевтоми!

- Асхате!.. – покликала темношкірого велетня, що якраз керував розвантаженням палет з ящиками.

- О, Єво, ти вже тут! – зрадів деманієць, все ще не відволікаючись від роботи. – Куди ти посунув! Краще підчепи палету, інакше ящики з’їдуть!.. Єво, не стій тут, іди до кабінету. Я закінчу і прийду. Ну, куди?..

Не стала сперечатися. Зрештою, так траплялося щоразу, коли ми приходили. Двері легко піддалися, впускаючи до тісного, запиленого, до самої стелі заваленого паперами та різним мотлохом кабінету. Єдине, що вибивалося зі звичної картинки: велетенський деманієць у військовій формі та з добре знайомою наглою посмішкою на доволі вродливій пиці.

Тільки його мені зараз не вистачало!

Алія ель Якхар, імператриця Хамадського королівства