68 розділ

Єва

- Де це я… - пробурмотіла сама до себе, шоковано озираючись.

Я стояла на верхівці височезної дюни що, наче хмарочос, здіймалася понад безмежними просторами. Ні душі довкола, ні рослинки. Навіть монстрів не видно. Одноманітний гнітючий пейзаж, від якого аж серце стискається. «Що я тут роблю?.. Як опинилася так далеко від Дакарфату?.. Невже це витівки Аяза?.. Нарешті вирішив помститися?.. Нічого не пам’ятаю!..»

Гарячий вітер нещадно тріпав шадран, обпікаючи обличчя та здуваючи сліпучо-білий пісок із верхівкок. Ноги по самісінькі щиколотки занурилися в розпечений пісок, а губи пересохли і потріскалися. Чудово! Ні води, ні їжі, ні компаса! Ні найменшого розуміння, в яку сторону рухатися. Я – труп!

Арайна над головою стояла у самісінькому зеніті, навіть тіні не відкидаючи від мого тендітного тільця, наче й не я тут стою, а моя напівпрозора душа якоїсь мари вирішила прогулятися безмежними просторами чужого світу. А може це сон?.. Було б добре, та надто вже реалістичним усе відчувається…

Таки не варто було погоджуватися на той будинок. Знала, нічим добрим воно не закінчиться! Але, я навіть подумати не могла, що Аяз наважиться покинути мене серед пустелі. Певно, пора змиритися, прийняти неминуче і перестати борсатися. Зрештою, хіба смерть – це не те, про що я мріяла з самого початку?..

Просто померти?.. Отак мовчки здатися, пробачити цьому пихатому кнуру ТАКУ витівку?.. Покинути напризволяще Алла з Дайною?.. Та за кого він мене приймає?..

- Чортів боягуз! – закричала на все горло, відчуваючи, як зсередини підіймається справжня буря. - Ну, я йому покажу! Дай, тільки дістануся до міста! В попіл зітру і по вітру розвію! Навіть мокрого сліду не залишу!..

Кулаки самі собою стислися, готуючись будь-якої миті набити круглу пику ненависного ворога. Коли це несподівано, геть поруч, здійнявся справжній піщаний вихор, залишаючи по собі знайомий силует.

- Рада бачити, що ти досі не втратила свого внутрішнього вогню, люба, -  зашелестів тихий голос, табуном мурах відгукуючись у моєму тілі. Знову галюцинації. На сонці перегрілася?

- Та-ак! – буркнула сама до себе, відступаючи на крок. – Пора брати себе в руки і щось робити, інакше ця пустеля вб’є мене швидше, аніж я зрухаюся…

Жінка перевела на мене здивований погляд, вперше нагадавши мені живу істоту.

- Ой, ти не зрозуміла!.. – блідих вуст торкнулася ніжна усмішка, наче перед нею стояла не доросла, трохи перелякана жінка, а нерозумне мале дитя. Зізнатися чесно, зараз я саме так себе й почувала… - Це лише сон…

- Та ну нах…! – вирвалося, здається, аж із самісіньких нутрощів впереміш із страшенним полегшенням, аж ноги підкосилися. Гепнулася дупою на пісок, обхопивши голову руками. – Сон… Дурня якась… А я вже вирішила, що це мій кінець, і зібралася Богу душу віддати. Ха!.. Сон, значить…

Істерика підступала до горла щільним клубком, готова от-от пролитися болючими гіркими слізьми. Хто ж показує переселенці з іншого світу такі яскраві сни? Це ж просто знущання якесь!

- Збожеволіти можна…

- Єво, тобі варто взяти себе в руки, - вперто ігноруючи мій нестабільний психічний стан, незнайомка м’яко опустилася поруч і холодними пальцями підчепила моє підборіддя, силою змушуючи поглянути просто їй у вічі. – Часу більше не залишилося. Тобі пора виконати пророцтво!

- Що?.. - наче хто відро крижаної води на голову вилив. – Яке таке пророцтво?

Голова різко прояснилася і вроджена впертість взяла гору. Хіба я щось винна цьому світові? Це мені тут усі винні! Мені!..

- Яке врятує цей світ, - просто відповіла жінка, геть ігноруючи мій колючий промовистий погляд.

- На пальці я вертіла ваші пророцтва! – буркнула, підводячись. – Нутром чую, добром для мене це не обернеться. Тож, будь ласка, поверніть мене назад!

- Ти не розумієш!.. - спробувала наполягти незнайомка.

- Навіть знати нічого не хочу! – відрубала, вперто ігноруючи будь-які намагання мене зупинити.

- Але ж це твоя доля! – наздогнала жінка. Очі палають вогнем, обличчя розчервонілося, пухкі вуста стиснуті в тонку лінію. Зараз вона більше нагадувала живу, аніж я сама.

- Моя доля залишилася в іншому світі! – випалила, різко зупинившись. Серце боляче стислося, перехоплюючи подих і навертаючи на очі непрохані сльози. Навіщо згадала?.. – Я не просила, аби мене переносило сюди! Це було вашим рішенням, ким би ви не були!..

Незнайомка співчутливо усміхнулася, наче зрозуміла увесь той біль, що зараз переповнював моє серце.

- Усе зміниться, коли ти зруйнуєш прокляття…

- А-а-а!.. – вибухнула, різко відштовхуючи її долоню, що вже потягнулася до мене. Бісить! Чому вона не розуміє?.. – Нам більше немає про що говорити! Поверніть мене назад!

Рухалася вперед, навіть не розуміючи, куди саме. Ноги все глибше провалювалися в пісок, вітер тріпав шадран, сковуючи рухи, а погляд застилали злі сльози. Сердилася на всіх! На себе, на прокляту  долю, на тутешніх богів… Навіть на те, що не могла прокинутися і покинути це місце! Я все ще надто слабка, надто залежна від чужої волі!..

- Отже, - почулося ззаду чітко і ясно, наче ми були в порожній кімнаті, а не серед безмежних пісків. Навіть вітер на мить стих, - Тобі байдуже, що трапиться з твоїми друзями!..