67 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Тінь не повернувся ні того дня, ні навіть наступного. Даремно імператор вдивлявся в густі сутінки по кутках кабінету, даремно гукав свого невидимого помічника, сподіваючись, що він от-от відповість зі звичною йому колючістю в голосі. Даремно розраховував на швидку зустріч з єдино істотою в цілому світі, що якимось дивним чином дарувала його серцю стільки різнобарвних емоцій...

І поки монарх розмірковував над справами сердечними, його вірний друг і соратник з кожним днем ставав дедалі блідіший, аж доки одного разу перед дверима кабінету не зчинився справжній ґвалт:

- Де він? – горлала капризним голосочком Алія, верхніми децибелами змушуючи вітражі на вікнах тихо дзвеніти. Як давно Аласкар не чув подібного? Невже це вагітність змушує отак змінюватися характер дружини?..

- Вибачте, Ваша Величносте, імператор дуже зайнятий! – спробував їй протистояти Камаль. – Ви не можете отак запросто вдиратися до його кабінету…

- ЩО? – отетеріла імператриця. – Та як ти смієш мені перечити? Ти хоч розумієш, з ким розмовляєш?..

- Вибачте! – не здавався секретар, мимоволі викликаючи повагу у монарха. – Вибачте, але я не можу!..

- Аліє, досить! – вмішався Ганем наступної миті. Як давно він там стоїть?.. – Ти не повинна себе так поводити!

- Я мушу негайно з ним поговорити! – не вгавала деманійка. – Ти ж чув усі ті чутки, правда ж? Звісно чув… Усі чули! Саме тому я маю повне право вимагати від нього відповіді!..

- Він імператор!.. – спробував переконати доньку хадір.

- Я – імператриця, батьку! Я повинна знати правду!..

- ДОСИТЬ! – перервав суперечку Аласкар, відсовуючи від себе папери. – Алія, Ганем, увійдіть! Камалю, більше нікого не впускати!

Вона влетіла до кабінету, ледь не зриваючи з петель важкі двері. Волосся розтріпане, щоки палають, зіниці пронизують наскрізь, а довгі кігті готові рвати на шмаття будь-кого, хто потрапить до її рук. Не деманійка, дикий звір!

- Що трапилося? – максимально спокійно поцікавився Аласкар, намагаючись не провокувати оскаженілу дружину.

- Що тр-рапилос-ся?.. – зашипіла фурія, повільно підступаючи до столу. – Що тр-рапилос-ся, кажеш-ш?..

- Аліє! – спробував втрутитися хадір.

Монарх лише мовчки звів долоню. Нехай краще скаже усе зараз, аніж тримає все у собі і повільно, день за днем, виїдає йому мозок.

- Ти мені зраджуєш! – випалила імператриця, обпершись руками в стіл. Гострі кігті одразу ж майже до половини увійшли в дорогоцінну деревину. Аласкар лише на мить скривився, уявляючи скільки магії потягне відновлення пошкоджень. – Увесь палац пліткує про твої походеньки! Хто вона, Аласкаре? Хто та жінка, що змусила тебе наплювати на трон, власну репутацію, на мене, зрештою? Хто вона?..

Серце тривожно гепнуло в грудях. Звідки вона дізналася?..

- Не розумію… - спробував відбрехатися, нервово стиснувши кулаки. Тільки ревнощів йому зараз бракувало!

- БРЕШЕШ! – гаркнула дружина, нависаючи над столом, наче гострий клинок над засудженим до страти. – Ти одразу ж зрозумів, про кого я! По очах бачу. То хто ж вона, Аласкаре? Хто ця жінка?..

Раптом Алія заспокоїлася, лагідно провівши кігтиком по його обличчю, наче й не було досі спалаху агресії. Лише тонкі зіниці видавали її внутрішню бурю.

- Не існує ніякої жінка, - впевнено заявив монарх, різким рухом відштовхуючи її долоню. – Досить себе накручувати, Аліє. Мені не вперше приписують невідомі романи, тобі варто було б звикнути…

- Але це вперше, коли в плітках фігурує людська жінка! – спалахнула імператриця, ігноруючи благальний погляд батька, що мовчки стояв у кутку. – Це вперше, коли всі ці плітки виглядають настільки правдоподібно! Твої постійні відлучення з палацу, кепський настрій, ночівлі в кабінеті… Ти хоч ще пам’ятаєш, де знаходиться наше ліжко? Чи я тебе більше не приваблюю?..

В її голосі пролунало стільки болю, що Аласкар мимоволі відчув себе останнім покидьком. Адже частково вона говорила правду. Так, в його серці уже якийсь час поселилася інша! Так, вона займає більшість його думок, але хіба це можна назвати зрадою?..

Кивнувши хадіру, аби залишив їх наодинці, монарх втомлено підвівся і попрямував до дружини.

- Аліє, я ніколи тобі не зраджував, - промовляв спокійно, доки деманійка зиркала на нього шаленим поглядом. – Так, останнім часом я дійсно рідко повертаюся до наших покоїв, але повір мені, справа не в тобі!..

- Тільки не кажи, що справа в монстрах! – буркнула красуня, обійнявши себе руками. – Монстри були завжди, а уникати мене ти почав лише тепер…

- Все набагато серйозніше, люба, - видихнув, притягуючи дружину у свої обійми. Як би там не було, саме ця деманійка була поруч із ним стільки років, підтримувала його та дарувала затишок. Він любив її так, як люблять щось рідне, ніжне, одвічне, так, як люблять сім’ю. Це не те яскраве почуття, але хіба ж воно не варте уваги?... – Все набагато серйозніше!..

Десь у нетрях Дакарфату