60 розділ

Єва

- Ти повинна піти! – наполягала Дайна, змушуючи мене будувати довкола себе щити. Ненавиджу, коли хтось намагається до чогось мене змусити!

Вони прийшли пізно вночі, стривожені, навіть налякані, але рішучі. Одразу ж зрозуміла: щось трапилося, і це «щось» мені явно не сподобається.

- Я не можу! – вкотре повторила те ж саме. Як вони не розуміють? Якщо нас помітять разом, тоді не вдасться відгородитися! Я не можу настільки їх підставити!..

- Ти не можеш відмовитися! – схопивши мене за руку, вперто натисла дівчина. В її очах відбився увесь мій біль, всі тривоги. Що ж, можливо, якщо я сама здамся, це пом’якшить мій вирок?..

- Добре, - важко видихнула, повертаючись до лежанки. Чи то від хронічної втоми, ти то від тривоги, все тіло пробирало ознобом. Хотілося скрутитися калачиком і закритися від усього світу, аби тільки більше ніхто мене не чіпав. – Я піду. Але ви робитимете усе так, як я скажу. І тільки спробуйте мені перечити!

Загорнувшись з головою у важку вовняну ковдру, хотіла все добре обмізкувати в тиші, але вже за мить свідомість помахала мені ручкою. Я таки перестаралася!

Прокинулася ближче до обіду. Голова гуділа, наче дзвін на дзвіниці, очі пекли, ніби хто піску насипав, а все тіло викручувало буквально від кожного руху. Тільки не вистачало захворіти! Їсти не хотілося. Насилу залила в себе склянку гарячого чаю, накинула шадран, зараз він як ніколи виявився доречним, хоч трохи захищаючи тіло від пронизливого вітру, і пішла до майстерні.

Дайна з Аліфом уже були там.

- Кепсько виглядаєш, - стривожено заявив Алл, підсовуючи мені стільця. Ноги тремтіли, хоч я й намагалася усіма силами цього не показувати. – Давай, покличу Юсуфа. Нехай тебе огляне!

- Не треба, - відмахнулася. – Я просто втомилася. Вчора пізно лягла… На котру заплановано випробування?

- Десь за годину повинні підвезти партію до основних воріт, - відчиталася Дайна, намагаючись не дивитися мені в очі. Невже відчуває провину? За що? Це ж я її підставила! – Якщо все піде за планом, аґріфи атакують ближче до вечора.

- Он як…

Кепсько! Не впевнена, що так довго протримаюся…

- Добре! – спробувала збадьорити і себе, і друзів. – Тоді, ось мій план!..

Очікувано, план нікому, окрім мене, не сподобався. Але, якщо постає питання: втратити наше спільне майбутнє чи життя, тоді це вже й не питання зовсім! Хіба ні?..

До брами ледве доплелася. Тіло кидало то в жар, то в холод, голова паморочилася, а нутрощі вивертало, наче хтось дуже жорстокий намагався зав’язати їх у тугий вузол. Думки вислизали, не затримуючись надовго, зате то тут, то там почали ввижатися яскраві спалахи, ніби мерехтіння світлячків після дощу. Тільки галюцинацій мені зараз не вистачало!

- Єво, що ти тут робиш? – холодний голос Каріма швидко привів до тями. Ніколи хворіти!

- Ну, це ж мій проєкт! – криво усміхнулася, обома руками схопившись за край кам’яної кладки. Холодний вітер обпікав обличчя, повертаючи думкам ясність. – Дивно було б, якби я не прийшла!

Чоловік лиш вуста підтис, але сперечатися не став. Та й ніколи було, адже незабаром на стіну піднялися деманійці. Темношкірі воїни височіли над вартовими на цілу голову, якщо не більше, пронизуючи присутніх зверхніми поглядами. Так, вони явно вважали себе куди як кращими, за нас! Байдуже. Хоча, іншим разом я б посперечалася…

Доки я відволікалася на власні роздуми, Дайна швидко взялася до роботи. Розпакувавши великі міцні скрині, вона прийнялася проводити інструктаж для вартових. Спочатку досвідчені воїни дивилися на тендітну майстриню, як на нерозумне дитя. Проте, коли за стіною пролунав потужний вибух, а з густих заростів, що вже підступили до самого міста, почулося жалібне скавчання, погляди оточуючих змінилися. Чудово! Сподіваюся, усе й надалі йтиме так само гладко.

Сутеніло! То тут, то там яскравими вогниками спалахували очі голодних тварин. Чому вони тут? Навіщо пильнують? Адже, що б вони не робили, їм нізащо не перелізти через стіну. Тоді який сенс? В чому логіка?..

- З тобою все добре? – на плечі опустився теплий важкий плащ, закутуючи мене з голови до ніг.  Лиш мить, і тілом розлилося блаженне тепло.

- Дякую, - полегшено видихнула, відчуваючи, як тремор покидає промерзле до кісток тіло. – Чому вони не йдуть?

Запитала те, що мене найбільше хвилювало.

- Хіба вони не розуміють, що нічого доброго їх тут не чекає?

- Ми не знаємо, - прохрипів Кірам, обпершись на кам’яну кладку поруч. – Вини приходять щоночі, чатують, ніби вивчаючи нас. Насправді, в мене інколи складається враження, наче це нас стережуть, аби ніхто не втік з цього проклятого місця. Ніби ми жива здобич у величезному казані, який от-от покладуть на вогонь.

Від його слів, мене аж пересмикнуло. Мороз сотнями голок пронизав шкіру, змушуючи стиснутися в малесеньку грудку. В очах потемніло.

- Єво, тобі погано? – стривожився чоловік.

- Ні… - струснувши головою, перевела подих. – Ні. Все нормально…

- Єво! – від звуку цього голосу мене знову накрило страхом. Тільки не зараз! Ти вже все вирішила, досить боятися! – Нарешті я тебе знайшов! Щось трапилося? Чого це ти перестала приходити?