58 розділ

Карім

У крихітному віконці палахкотів вогник, отже вона вдома…

Вечір уже давно перейшов у ніч. Порожніми міськими вулицями гуляв лише холодний вітер та він. Сьогоднішня зміна закінчилася і Каріму варто було б якнайшвидше повернутися додому, аби хоч трохи відпочити, але… Яким саме чином його звичний шлях так різко звернув убік, чоловік навіть не намагався збагнути. Та й не це питання тривожило зараз його серце.

«Чи варто мені зайти? Адже світло горить… А якщо вона спить?.. При світлі? Хіба ж так роблять?.. А якщо це не вона, а той хлопчина? Як там його?.. Ал… Аліф! Якщо це він або ж вони обоє? Буде не правильним отак завалитися серед ночі…»

І поки у важкій голові витали сотні тривожних думок, тіло, як завше, зробило все саме. «Тук-тук-тук!» Коли мозок усвідомив, що трапилося, відступати було вже пізно. Двері тихо прочинилися.

- Каріме? Що ти тут робиш?..

Не спала. Дивилася на нього великими здивованими очима, наче він останній на планеті, кого можна було очікувати побачити на порозі. «Тоді на кого ж вона чекала?» Голови підвели роздратування та ревнощі. Погано стримувані втомленими мізками, вони впевнено брали гору над виснаженим тілом.

- Пропустиш? – прохрипів чужим голосом, готовий увійти навіть, якщо йому відмовлять.

- Заходь.

Дійсно не спала. На підлозі біля невеличкого столу, якого раніше точно не було, розкидані сувої із акуратними записами та схемами, на столі чорнила, дорогі скляні пера, які можна придбати лише на території внутрішнього міста та магічна лампа. Невже це все подарунки імператора?.. Міцно зціпив зуби, аби не загарчати. І чому йому так не щастить з жінками?..

- Присідай, - пролунало поруч, повертаючи думкам тверезість. – Хочеш чаю? Я маю смачнючий пиріг, тобі сподобається…

В голові прояснилося. Ось вона, тендітна, наче скляна скульптура, що виготовляють  деманійці, трохи бліда, під очима синці. Волосся, зазвичай зібране, розтріпалося, важкими хвилями спускаючись на плечі. Халат недбало огортав вихудне тіло. Так, вона таки схудла, не здалося! Що знову трапилося? І чому Аліф не слідкує за її харчуванням?..

- А де?..

- Алл? – зрозуміла Єва, підсовуючи гостеві тарілку з добрячим шматком м’ясного пирога. Не дешеве задоволення для цього сезону. – Пішов зустрічати Дайну. Буде не добре, якщо на неї нападуть якісь бандити. До того ж, це зайвий привід їм побути наодинці. А ти чому тут? Не те, щоб я тебе проганяла чи що, просто… здивувалася.

В серці неприємно кольнуло. Отже, навіть не згадувала…

- Я сьогодні в патрулі, - збрехав, не готовий зізнатися, що страшенно скучив, тож ноги самі принесли його до цього будинку. – Помітив світло, от і вирішив зайти…

- Он як…

Посміхнулася,  наче й щиро, але ревнощі шепотіли, що недостатньо.

- Кхм! – знову спробував відігнати гнітючі думки. Не час та й не місце себе накручувати. – Я чув, ти посварилася з імператором…

Почав обережно, намагаючись не надто тиснути, аби не злякати жінку.

- Отже, чув… - посмішка віддала гіркотою, змушуючи чоловіка важко ковтнути і без того в’язку слину. – Так, я припустилася помилки, та на щастя, мене не покарали… Зрештою, завдяки цьому інциденту, ми змогли втілити в план свою ідею… Що ж, випадковостей не існує, правда?

І це все? Тоді чому вона виглядає такою стривоженою? Невже Єва щось приховує, щось, чого не може йому розповісти? Таємницю, котра його не стосується?.. Від останньої здогадки Каріма аж пересмикнуло. Отже, вона дійсно щось приховує. «Невже, її хтось образив? Невже шантажує?.. Але хто? ХТО ПОСМІВ?..»

- Я вже піду! – підвівся, так і не торкнувшись їжі. – Пізно! Лягай спати!

Єва здивовано моргнула, проте сперечатися не стала. Провівши чоловіка до дверей, вона вже збиралася зачинити, коли велетень раптом схопив її тонке зап’ястя. Ніжно, ледь торкаючись, погладив шовковисту шкіру. Така бліда, аж прозора… Дурне серце миттю зірвалося в шалений галоп, перехоплюючи подих.

- Якщо тобі потрібна буде допомога, звертайся! – не пропозиція, швидше наказ, адже інакше ця гордовита жінка ніколи не опуститься до прохань чи хоча б до банальних нарікань. – Добраніч!

Єва

Вже кілька тижнів, я наче на голках сиділа. Весь час здавалося, що от-от увірвуться вартові і потягнуть мене на плаху. Чому саме плаху, не знаю, але підсвідомість вперто малювала мою відрубану голову посеред центральної площі.

- Єво, я вийду не на довго, - наче грім серед ясного неба, прогримів спокійний голос Алла геть поруч. – Дайну пора зустрічати… З тобою все гаразд? Ти зблідла.

- Так, - натягнуто посміхнулася, намагаючись непомітно видихнути. Злякалася. – Все ок! Дякую… Іди, звичайно!

- Ти впевнена? – від сумніву в його очах стало геть соромно. До чого ти опустилася, Єво? Тебе, дорослу жінку, втішає по суті дитина!..

- Впевнена, - швидко взяла себе в руки. - Зі мною все добре. Просто втомилася трохи. Певно, задрімала… Не хвилюйся, іди! А то ще не встигнеш...