57 розділ

Захра, старша принцеса Ахмадару

Ранкову тишу розірвало наполегливе гудіння, вириваючи принцесу з обіймів солодких сновидінь. «Хто це там?..»

Граційно потягнувшись, деманійка уже хотіла було гукнути служницю, коли раптом прийшло розуміння: це не з коридору!

- Неможливо! – видихнула перелякано, зриваючись з місця.

Серце нажахано гепнуло об ребра лише тричі, коли бліді пальці судомно стисли холодний метал. Дзеркальна поверхня ходила брижами, наче розбурханий штормом океан.

- Екхасс! – короткий наказ і з того боку долинув розгніваний батьків голос.

- Чому так довго? – гарчав емір, змушуючи доньку здригнутися усім тілом. Як добре, що магічне дзеркало здатне передавати лише звук, інакше Захрі було б не переливки. Башар не приймає жодних слабкостей, ні в собі, ні в оточуючих!

- Вибач, батьку!.. – відповіла, намагаючись усіма своїми силами зберегти твердість в голосі. – Я не очікувала…

- Що у вас там відбувається? – не став слухати виправдань правитель Ахмадару. – Чому пустельні монстри раптом почали нападати на поселення? Скажи, це справа рук Аласкара?.. Його?.. ВІДПОВІДАЙ!

- Монстри? – здивувалася принцеса. – Ні!.. Не думаю…

- Не думаєш?.. – гарчав емір. – Не думаєш?.. Я не просив тебе думати! Ти повинна була за ним стежити!..

- Але ж я!..

- МОВЧАТИ!

Від люті в голосі батька, Захра інстинктивно стислася. Холодний піт тонкими цівками побіг по багряній шкірі, просочуючи напівпрозору невагому сорочку.

- Ти продовжуєш знову і знову мене розчаровувати, - холодно продовжив емір, не жаліючи її почуттів. – Якщо нічого не зміниться, пеняй на себе!

- Я все зрозуміла, - схилила голову ахмадарка. Хоч Башар і не міг її бачити, та вбиті під шкіру правила змушували принцесу плазувати перед великим еміром.

- Добре! – раптом заспокоївся повелитель. – Виясни, що відбувається. Як Аласкар змушує пустельних монстрів йому підкорятися? І, врешті решт, дістань для мене скарб! Незабаром сезон дощів закінчиться, тож часу обмаль. Будь слухняною донькою виконай мій наказ, навіть якщо для цього доведеться померти!

- Слухаюсь… батьку.

Десь у нетрях, лігво Чорного кігтя

- Послання з палацу, - присівши навпроти велетня у важкому плащі, худорлявий хлопчина радісно підтягнув до себе таріль з наваристою юшкою. – Вона хоче зустрітися.

- Передай, нехай завтра приходить на те ж місце… - буркнув чоловік, доїдаючи власну порцію. І без того похмурий голова супротиву, зараз виглядав ще більш напруженим.

- Не вийде! – наче знущаючись зі свого керівника, юнак радісно замахав ложкою. – В них там якийсь конкретний переполох. Нікого не випускають і не впускають без особистого дозволу головного хадіра, тож наша принцеска…

- Ш-ш-ш! – гнівно шикнув до надто збудженого співрозмовника велетень.

- Кхм!.. Але ж тут усі свої… - принишк посланець під грізним поглядом. – Коротше, вона не може покинути золотої клітки, тому самовпевнено розраховує на вашу зустріч десь на… своїй території.

Чорний кіготь напружився, уважно вдивляючись у хлопця, наче вишукуючи найменші ознаки підступу. Кам’яне обличчя не виражало жодних емоцій, і тільки в темному погляді палахкотів крижаний вогонь, пронизуючи співрозмовника наскрізь.

- Завтра, в саду, опівночі, - розриваючи напруження, відповів головний. – І передай, якщо не з’явиться, я більше не збираюся гратися в її забавки!

Задоволено посміхнувшись, молодик перехилив таріль і залпом осушив рештки юшки. Не зронивши більше жодного слова, він швидко покинув приміщення. Молодий, надто запальний, але кмітливий, з вільним серцем, він суттєво відрізнявся від решти своїх побратимів. І саме тому Чорний кіготь довірив йому цю місію, тож кривитися тепер не було жодного сенсу…

Питання, як проникнути до імператорського саду, не стояло, адже йому не вперше нишпорити забороненими територіями. Тож, рівно о півночі голова супротиву невагомою тінню прослизнув до палацового саду. Дощ вщух, а прохолодний вітер швидко розганяв важкі хмари, відкриваючи погляду міріади мерехтливих зірок. Тагір та Умар тонкими серпами пересікали небо, поглиблюючи й без того густі химерні тіні.

Вона з’явилася майже одразу ж. Загорнута у тонкий плащ, наче нічна примара, кралася поміж кущів до обговореного місця.

- Ви вчасно, - від тихого голосу, деманійка здригнулася всім тілом, перелякано озираючись. Та вже за якусь мить перед велетнем знову стояла звична самозакохана, пихата ерія.

- Не думала, що тобі дійсно вдасться сюди проникнути, - задоволено посміхнулася ахмадарка, намагаючись зосередити погляд на співрозмовникові, адже завдяки зачарованому плащеві, він весь час вислизав від її уваги.

- Якщо сумнівалися, для чого було кликати? – в спокійному голосі прослизнули нотки роздратованості. Тримати себе в руках поруч з цією… особою було напрочуд важко.

- Пора почати втілювати наш задум, - перейшла до справи деманійка. – Коли ти зможеш все організувати?..